Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга
Шрифт:
— Безумовно, змінилися, — скривився Півчеревичок. — Б’юся об заклад, вони за цей час геть здичавіли — ми їх взагалі не впізнаємо.
І ніби на підтвердження Півчеревичкових слів із острова долинули дивні звуки, які були мало схожі на кошаче нявкання. У цих звуках, од котрих муравки дріботіли по спині, вчувалися і дитячий плач, і злісне тигряче ричання. Це були найжахливіші і найдикіші крики.
Мохобородько пропускав повз вуха кошачий лемент.
— Що коти дикіші, то краще, — сказав він. — Містові саме й потрібні
— Тоді берімося за роботу, — сказав Муфтик. — Знову випаруємо озеро?
Але у Півчеревичка виник зовсім інший план.
— Погляньте на це дерево, — показав він рукою на високу напівсуху березу, що росла неподалік од берега. — Чи не згодиться вона для моста, по якому кішки могли б легко перебратися на берег?
Мохобородько подумки прикинув висоту берези й відстань до острова.
— Із цієї берези справді може вийти плавучий міст, — велемудро промовив він.
За хвилину Муфтик уже вимахував над головою сокирою, як індіанець томагавком.
— Рубати, рубати! — запально гукав він. — Хто рубає, той і має!
Мохобородько і Півчеревичок зрозуміли, що Муфтик, який досі зберігав цілковитий спокій, знову розхвилювався і через те плутав слова. Бентежна радість охопила їх.
Невдовзі на березі зацюкала сокира. Коли Муфтик притомився, його змінив Мохобородько. А до Півчеревичка черга так і не дійшла — береза почала поволі падати.
— Штовхайте! — загорлав Півчеревичок. — Верховіттям до озера!
Муфтик і Мохобородько щосили налягали на стовбур, щоб спрямувати падіння величезного дерева у потрібному напрямку, і воно з тріском упало.
— Радість праці — це таки найбільша радість! — вдоволено потирав руки Півчеревичок.
Та раптом трійця побачила, що береза не дістає до острова. Навіть коли вони гуртом посунули дерево до берега, і тоді од верхівки до котячого притулку лишалася чимала відстань.
— От горе! — скрушно зітхнув Муфтик. — Коротка!
Півчеревичок поставив ногу на свіжий пеньок і нервово заворушив пальцями.
— Принаймні ми залишимо тут малий щербатий пень, — сказав він. — Хто сяде, той підскочить, мов на їжакові.
— Так-так, — промимрив Мохобородько. — Цілком можливо.
Було видно, що він ніскілечки не слухав, про що казали друзі. Він думав зовсім про інше. І раптом Мохобородько почав швидко роздягатися.
— Хочеш скупатися, еге? — здивувався Муфтик.
[???] — кивнув Мохобородько. — Такого спекотного дня не завадить зволожити свою бороду, треба сполоснути її трошечки. Адже в сухій бороді ні ягідка, ні квітка не ростимуть.
Він ступив у озеро. Вода вже сягала йому до пояса, до грудей, скоро він забрів по самісіньку шию і тоді схопився обіруч за товстий березовий стовбур, відштовхнувся від дна й почав молотити ногами по воді. Лише тепер Муфтик і Півчеревичок збагнули, що Мохобородько
— Він хоче верхівку берези підштовхнути до острова, — сказав Муфтик.
І справді — Мохобородько без угаву молотив ногами по воді, і березовий стовбур посунувся у напрямку острова. Хоча й поволеньки, та все ж дерево рухалося. І нарешті…
Отут і почалося.
— Ідуть! — прошепотів Півчеревичок.
Тільки-но дерево сягнуло острівця, як перші коти стрибонули на цей природний рятівний міст. Вони прудко бігли по стовбуру до Мохобородька, а на березі товпилася ще сила-силенна кішок.
Мохобородько поплив назад і правильно зробив. За якусь мить березовий стовбур обліпили хвостаті бранці. А ззаду все натискали нові й нові лави. У передніх не було іншого виходу — довелося стрибати у воду. Яке там стрибання — кішок просто спихали — так і плюхалися один за одним.
Мохобородько все це передбачив, але навіть припустити не міг, що кішки уміють плавати — гадав, що вони й на воді триматися не можуть. І тепер із жахом побачив зовсім протилежне. Першою його обігнала руда кицька, а слідом — чорна, мов вуглина.
— Хутчіше, Мохобородьку, квапся! — горлав Півчеревичок.
Та Мохобородько і так чимдуж бив по воді. Головна біда в тому, що його борода намокла, поважчала й тягнула на дно. Йому довелося пропустити вперед ще кількох котів.
Муфтик і Півчеревичок зібрали Мохобородькову одіж і про всяк випадок стали ближче до машини.
Ситуація щохвилі ускладнювалася.
Перші коти вже повилазили на берег, тоді як Мохобородько зі своєю бородою все ще борсався між хвиль. Та нарешті він усе ж таки намацав під ногами дно, і з його уст злетіло таке буденне, та від того ще любіше слово:
— Земля!
КОТАМ — ЗЕЛЕНУ ВУЛИЦЮ!
Усі коти, діставшись берега, починали ретельно обтрушуватися, і саме це врятувало Мохобородька. Допоки хвостаті старанно стріпували з себе крапелини, вони ні на що не звертали уваги, і Мохобородьку поталанило прошмигнути повз них.
— Славна робота, — похвалив Півчеревичок, коли Мо-хобородько забрався в машину. — Варто лиш заманити котів у воду, і все пішло на лад.
— Половину нашої обіцянки вже виконано, — мовив Муфтик, простягаючи Мохобородькові рушника. — Чимало котів уже на березі.
Мохобородько витерся і почав хутко вдягатися. А його супутники тим часом занепокоєно спостерігали, як проходить рятувальна операція.
Один за одним коти підпливали до берега, і всі перш за все старанно обтрушували свої кожушки. Але решта котів — їх уже ніхто не штурхав — судомно вчепилася кігтями в березовий стовбур.
— Ой леле, — занепокоївся Півчеревичок. — Чому вони зволікають?
— Нічого дивного — бояться води, — сказав Мохобородько. — Чи наважаться пливти до берега?