Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

Рауд Эно Мартинович

Сорока прилетіла, аби поповнити свої скарби!

Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.

— Трюфелева цукерка! — ошелешено вигукнув він.

Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.

— Справді, трюфелева цукерка, — повторив Півчеревичок, а більше

не міг вимовити ні слова — котилася слина.

— Поділимо на трьох, — сказав Муфтик.

Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки. І кожен уп’явся зубами в свою пайку.

— Від трюфелі одразу ж стало веселіше, — пожвавішав Муфтик.

— Так-так, — погодився Мохобородько. — І додалося сил.

Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полонен-ців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.

— Дякуймо білобокій, — засміявся, облизуючись, Півчеревичок. — Потурбувалася про нас, мов про своїх маленьких пташенят!

А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.

— Що ж далі? — поцікавився Мохобородько.

— До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребиться! — мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішого прислів’я.

Трійцю знову охопило бажання діяти.

— Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків, — сказав Півчеревичок. — Треба хоч щось робити, аби життя стало розмаїтішим.

Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.

— Хутчіш сюди! Дивіться! — вигукнув він. — І скажіть, що б це означало!

Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано сопіли.

Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як відбірне військо. Виструнчившись, завмерли полки, — незліченна й грізна армія.

— Здається, прибув сам головнокомандувач, — повідомив Півчеревичок.

І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.

— Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? — забідкався Муфтик. — їх же десятки тисяч!

Одначе Мохобородько зостався спокійний.

— Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, — сказав він. — Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.

Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.

Тільки-но

вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб — попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним — великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.

А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.

— Жахливе видовище, — прошепотів Півчеревичок.

— Жахливе й могутнє, — сказав Муфтик.

— Але ж подумайте, любі друзі, — додав Мохобородько, — може, в цьому наш порятунок.

Мохобородько таки передбачив події — через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!

— Нам допомогла трюфелева цукерка, — поважно сказав Півчеревичок. — Це вона додала мені сміливості визирнути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зосталися б тут до скону.

Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий — цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.

ЗНОВУ ВІЛЬНІ

На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.

Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб — нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.

Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик — усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.

— Куди ми тепер подамося? — почав Півчеревичок. — Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.

— А коти? — нагадав Муфтик.

Мохобородько ж суворо запитав:

— Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?

Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.

— Еге, — мовив він. — Бачу, що ці проклятущі кошачі зграї геть зіпсують нам відпочинок.

Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.

— Воля, —благоговійно зронив Мохобородько. — Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.