Неділі в серпні
Шрифт:
Я міркував про це якось уранці, повертаючись із прогулянки в парку Арен на пагорбі Сім'є. Біля вілли я зупинився. Недавно у занедбаному парку коло неї почали зводити будинок. Подумки я запитав себе, що вони робитимуть з віллою - розваляють її чи збережуть і залишать поруч із новим будинком. Може, є надія, що вілла зостанеться, адже вона зі своїми дверима та вікнами у вигляді невеличких арок ще в доброму стані й нагадує палац «Малий Тріанон» у Версалі.
Вілла впадає в око не відразу, бо стоїть трохи збоку від бульвару й на пагорбі. Щоб розгледіти її над підпорним муром із балюстрадою
Хвіртка весь час відчинена, бо тепер за нею будівельний майданчик. На мурі висить білий щит із назвою будівельної компанії, прізвищем архітектора, підрядчиків і датою, коли одержано дозвіл на будівництво. Нова споруда матиме ту саму назву, що й вілла: «Шато-Азюр». її новий власник - фірма СЕФІК, що міститься в Ніцці, на вулиці Тондюті-де-л'Ескарпен.
Одного дня я пішов туди, щоб запитати прізвище людини, в котрої фірма СЕФІК купила віллу «Шато-Азюр», і мені розповіли подробиці, які я, проте, вже знав. Колись вілла належала американському посольству, і воно наймало її приватним особам. Я розумів, що мої запитання могли здивувати, навіть викликати підозру в службовця фірми - привітного блондина, який розмовляв зі мною, і я ні на чому не наполягав.
Навіщо все це? Я кілька разів намагався довідатися щось про віллу ще до того, як фірма СЕФІК придбала її й розпочала будівництво. Але тоді, як і на вулиці Тондюті-де-л'Ескарпен, у відповідь на свої запитання я нічого певного не почув.
Сім років тому вілла ще мала звичайний собі вигляд. Не було будівництва, не було щита на підпорному мурі з балюстрадою, а ґратчаста хвіртка була замкнена. Край тротуару стояв довгий сірий автомобіль з дипломатичними номерами. Це була та сама машина, якою Ніли підвозили нас із Сильвією до вілли «Свята Анна» того вечора, коли ми з ними познайомились. Я подзвонив. До хвіртки підійшов чорнявий чоловік років сорока, в темно-синьому костюмі.
– Вам чого?
Він говорив різко, з паризькою вимовою.
– Я побачив машину свого друга,- сказав я, показуючи на сірий автомобіль.
– Я хотів би його побачити.
– Кого саме?
– Пана Ніла.
– Ви помиляєтесь, пане. Це машина пана Конде-Джонса.
Він стояв за хвірткою і пильно дивився на мене, ніби прикидаючи в думці, якої небезпеки від цього незнайомця слід чекати.
– Ви певні, що машина належить саме йому?
– Звичайно. Я його шофер.
– Але тут жив мій друг.
– Ви помиляєтесь, пане. Цей будинок належить американському посольству.
– Мій друг був американець.
– У будинку живе американський консул Конде-Джонс.
– Давно?
– Вже півроку.
– Він поглядав на мене так, ніби я був несповна розуму.
– А міг би я побачити цього пана?
– Вам призначено зустріч?
– Ні. Але я американський громадянин, і мені потрібна його порада.
Привласнивши собі американське громадянство, я несподівано викликав у чоловіка довіру.
– В такому разі ви можете побачитися з паном Конде-Джонсом відразу, якщо хочете.
Він відчинив хвіртку, чемно - мабуть, через моє «американське» громадянство - впустив мене й провів до вілли.
Біля порожнього басейну перед віллою в одному з крісел із світлого дерева сидів чоловік. Він курив, трохи відхиливши назад голову, ніби підставляв обличчя слабким променям сонця.
Він не чув, як ми підійшли.
– Пане Конде-Джонс...
Той перевів погляд на нас і всміхнувся.
– Цей чоловік, пане, хоче з вами поговорити. Він американець.
Конде-Джонс підвівся. Він був невеликий на зріст, кремезний. Чорне, зачесане назад волосся, великі сині очі, вуса.
– Чим я можу вам допомогти?
Він сказав це по-французькому, без найменшого акценту, і так лагідно, що мені аж потепліло на серці. Вираз, який він ужив, означав не просту ввічливість, а тактовну уважність до мене. Принаймні саме це я почув у його голосі й інтонації. До того ж у мене вже так давно ніхто не питав: «Чим я можу вам допомогти?»
– Я хотів поцікавитись про одну річ,- пробурмотів я.
Шофер тим часом пішов, і тут, біля цього басейну, мене охопило якесь дивне відчуття.
– Про що саме?- - Він доброзичливо дивився на мене.
– Я сказав неправду... Я сказав, що я американський громадянин...
– Американський чи ні, любий друже, яке це має значення?..
– Я хотів спитати, хто жив у цій віллі раніш.
– Раніш?
– Він обернувся й голосно гукнув:
– Поле!
Шофер з'явився відразу, ніби ховався десь зовсім поруч, за деревом чи за муром.
– Принесіть нам чогось випити.
– Зараз, пане консуле.
Конде-Джонс жестом запросив мене сісти в одне з крісел із світлого дерева, а сам сів поруч. Шофер поставив біля нас тацю з двома склянками жовтуватої рідини. Пастіс? [Розведений водою анісовий лікер] Конде-Джонс зробив великий ковток.
– Я вас слухаю.
Він, мабуть, був задоволений, що має нагоду з кимось поговорити. Напевно, обов'язки консула в Ніцці не дуже його обтяжували, лишалося багато вільного часу, і його треба було чимось заповнити.
– Раніш я бував тут досить часто. Тут жило одне подружжя... Ті люди називали себе власниками будинку.
Я не міг, звичайно, розповісти йому про все. Існування Сильвії я від нього приховав.
– Як було їхнє прізвище?
– Ніли. Він - американець, вона - англійка. Вони їздили на вашій машині, тій, що стоїть перед входом.
– Це не моя машина,- відповів Конде-Джонс і одним духом допив свій пастіс.
– Коли я приїхав, вона тут уже була.
Але потім той автомобіль зник. Щоразу, підіймаючись на пагорб Сім'є, я сподівався побачити його край тротуару перед віллою. Але його не було. Якось я навіть подзвонив біля хвіртки, щоб переконатися, що у віллі справді нікого немає. Ніхто не вийшов. Так я зрозумів, що Конде-Джонс виїхав, забравши автомобіль з дипломатичними номерами, і ніхто його в Ніцці ще не замінив. Пізніше, завдяки тому щиту на мурі з балюстрадою, я довідався, що вілла американському посольству вже не належить і що скоро її, можливо, не стане зовсім.