Неділі в серпні
Шрифт:
Ніл говорив вочевидь серйозно.
– Ви не матимете з ним клопоту,- промовив я заспокійливо.
– Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь...
– Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,- сказала Сильвія.
– Вона вважала, що діаманти приносять нещастя... Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.
– Скільки ви за нього хочете?
– промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте... Нескромне запитання... Розумієте, мій батько... Замолоду він був компаньйоном одного відомого
– Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,- сухо сказав я.
– У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.
– Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,- озвалася Сильвія.
– Ван Клееф?
– перепитав Ніл.
Це гучне ім'я змусило його замислитись.
– Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку!
– заявила Сильвія.
Барбара Ніл холодно посміхнулась:
– Ну, звісно... Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.
А я подумав: «Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?»
– Я міг би знайти для вас покупців,- знов проказав Ніл.
– Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?
Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.
– Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав?
– тихо запитав я.
– Звичайно.
– Хочете чогось випити?
– запропонувала Барбара Ніл.
Я кинув погляд на Сильвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сильвію і тихо спитав:
– Гадаєте, вона спить?
– Так.
Він нахилився до мене і мовив ще тихіше:
– Щодо діаманта... Думаю, я куплю його сам, коли переконаюся, що він справжній.
– Справжній.
– Хотілося б подарувати його Барбарі на десятиріччя нашого весілля.
– Він помітив у моїх очах тінь недовіри.
– Заспокойтесь. Я цілком здатний розплатитися.
– Потім міцно стис мені руку, щоб я слухав його якомога уважніше.
– Моєї заслуги тут немає. Все, що я мав зробити, - це народитись і дістати у спадок багато-багато батькових грошей. Несправедливо, звичайно, але це так... Тепер ви вірите? Я для вас підходящий покупець?
Ніл розсміявся. Мабуть, хотів, щоб я забув про той агресивний тон, яким він усе це мені розповів.
– Між нами повинна бути довіра. Я можу дати вам завдаток...
Ніл запропонував відвезти нас машиною, але я сказав, що ми краще підемо пішки. На бульварі Сім'є я підвів голову: Ніли стояли, спершись на садову огорожу, і дивилися на нас. Вірджіл помахав мені рукою. Ми мали іздзвонитись другого дня й домовитися про зустріч. Через кілька кроків я знов обернувся. Вони все ще стояли нерухомо, спершись на огорожу.
– Він хоче купити діамант і подарувати його дружині,- озвався я до Сильвії.
Її це наче й не здивувало.
– За яку ціну?
– За ту, що я назвав. Як ти гадаєш, вони справді мають гроші?
Не поспішаючи, ми спускалися залитим сонцем бульваром Сім'є. Я скинув пальто, хоч і розумів, що на вулиці зима й незабаром спаде ніч. Але в ту хвилину я почував себе так, немовби був липень. Оте злиття часу, машини,
Я стис Сильвії руку:
– Тобі не здається, що ми спимо?
Вона всміхнулась, але її погляд мене стривожив.
– І ти гадаєш, що все скінчиться пробудженням?
– запитала вона.
Ми мовчки дійшли до округлого фасаду колишнього готелю «Мажестік», де бульвар завертає, і проспектом Дюбушаж дісталися до центру міста. Тут, під аркадами площі Массена, серед безладдя автомобілів і натовпу гуляк та людей, що, повертаючись з роботи, чекали на автобус, я відчув полегкість. Все це пожвавлення довкола створювало в мене ілюзорне відчуття того, що ми вирвалися з полону якогось сну.
Сну? Ні, скоріше відчуття, що дні невблаганно спливають за днями і затримати, спинити їх нема жодної змоги. Ми наче стояли на конвеєрі, а вулиці пробігали повз нас, і ми не знали, чи то рухався конвеєр, чи краєвид, як ото, буває, роблять під час кінозйомки.
Час від часу екран проривався. Не вдень, а тільки вночі, завдяки свіжішому повітрю та мерехтливому світлу. Ми виходили на Англійську набережну і знову твердо ступали по землі. Те отупіння, що оволоділо нами після приїзду до цього міста, минало. Ми знову почували себе господарями долі. І знову могли будувати плани. Треба спробувати перетнути італійський кордон. Ніли нам допоможуть. Саме на їхній машині з дипломатичними номерами ми потрапимо з Франції до Італії, не проходячи перевірки й не привертаючи до себе уваги. І подамося на південь, до Рима. Це - наша мета. Єдине місто, де, як я гадав, ми могли б осісти й прожити решту життя. Саме Рим, що ніби створений для таких апатичних натур, як ми.
А вдень усе зникало. Ніцца, блакитне небо, світлі, схожі на величезні тістечка, будинки, пароплави, безлюдні, залиті недільним сонцем вулиці, наші тіні на тротуарі, пальми й Англійська набережна - все це пропливало, наче на екрані. Нескінченні післяобідні години, коли дощ тарабанив по цинкових покрівлях, а ми вдихали вогкий, запліснявілий запах нашої кімнати й відчували себе покинутими... Згодом я звик до такого стану й тепер добре почуваю себе в цьому місті привидів, де час ніби зупинився. Як і решта людей, що цілими процесіями неквапно прогулюються Англійською набережною, я змирився з тим, що в мені зламалася пружина. Я звільнився від земного тяжіння. Так, я пливу разом із рештою мешканців Ніцци. Але тоді, коли ми жили у мебльованих кімнатах вілли «Свята Анна», цей стан був для нас новий, і ми раз у раз ще поставали проти заціпеніння, що оволодівало нами. Тільки діамант був у нас єдиною надійною і постійною річчю, єдиною незмінною точкою відрахунку. Чи не накликав на нас біду саме він?
Потім ми зустрілися з Нілами знов. Пам'ятаю, це було в барі готелю «Негреско», близько третьої години дня. Ми їх чекали, сидячи напроти вікна. У тій напівтемряві, що огортала нас, небесна блакить за шибками здавалася ще яснішою і ще недосяжнішою.
– А якщо з'явиться Вількур?
– Я завжди називав його на прізвище.
– Вдамо, що не знаємо його,-сказала Сильвія.
– Або покинемо його з Нілами і зникнемо остаточно.
Оте «зникнемо», почуте з уст Сильвії, нині крижаним холодом стискає мені серце. Але того дня я сміявся, уявляючи, як Ніли й Вількур сидять за одним столом, не знаючи до пуття, про що розмовляти, й хвилюючись, що нас усе нема й нема.