Неділі в серпні

Модиано Патрик

– Запрошуємо до нас на каву.

А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.

Сильвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім'є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.

– Божевільні!
– кинув Ніл.
– Їм аби швидше!

Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.

–

Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають на службу...
– Потім звернувся до мене: - А вам не доводилося служити в якійсь конторі?

Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:

– Будинок там, вище. Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту... Самі побачите. Чудова споруда!

Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом «Шато-Азюр».

– Цю назву віллі дав мій батько, - сказав Ніл.
– Він збудував її перед війною.

Його батько? Це мене трохи заспокоїло.

Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім'є. Ця вілла нагадувала палац «Тріанон» і здалася мені розкішною.

– Барбаро, будь ласка, каву.

Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.

Ми посідали в крісла із світлого дерева, які мені судилося знову побачити тут через рік, коли мене приймав Конде-Джонс. Але басейн перед нами був із водою. На її зеленкуватій поверхні плавало дрібне галуззя та зів'яле листя. Ніл узяв з землі камінчика й кинув його так, що він підскочив над водою.

– Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,- промовив він.

Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур'яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.

– Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи.
– В його голосі наче почулися щирість і сум.
– За батькових часів усе було інакше... Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?

Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.

– А ваш батько й досі тут живе?
– запитав я в Ніла.

– Мій батько помер.

– Пробачте...

Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.

– Мені слід було б продати цей будинок... Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад...

Сильвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї,

і риси. його обличчя ледь помітно напружились - так наче він злякався, що Сильвія побачить щось підозріле.

– Я покажу вам будинок після того, як приведу його до ладу.

Його голос пролунав різко й велично. Може, Ніл хотів завадити Сильвії розчахнути ледь причинені двері й увійти всередину?

Потім він ступив до неї, обняв її за плечі й повів назад до басейну, де сиділи ми з пані Ніл. Це мало такий вигляд, наче він привів назад дитину, що, скориставшись неуважністю дорослих, відійшла надто далеко від пісочниці.

– Інтер'єр доведеться повністю поновити... Я не наважуюсь запросити вас туди зараз...
– Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сильвію якомога далі від дверей.
– Ми з дружиною живемо тут дуже мало... Якийсь місяць-два на рік, не більше.

Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: «Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?..»

_ Мій батько помер двадцять років тому,- мовив Ніл.
– Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок... Садівник був надзвичайною людиною...
– Він стенув плечима й показав поглядом на кущі та порослі бур'янами доріжки.
– Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше... якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.

– А де ж ви живете решту часу?
– поцікавилася Сильвія.

– У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл.
– Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.

Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.

Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сильвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.

Згодом мова зайшла знову про «Південний хрест». Ніл звернувся до Сильвії:

– То ви справді бажаєте продати свій діамант?

Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сильвії. Я вирішив, що це - всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сильвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.

– Так, ми хотіли б його продати,- озвався я.

– Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.