Неділі в серпні
Шрифт:
Італійський ресторан з фасадом гранатового кольору стояв на вулиці Поншетт біля підніжжя Замкової гори. Ми з Сильвією прийшли перші. Нас посадили за столик на чотирьох, замовлений Нілом. Крім нас, у залі не було жодного відвідувача. Кришталеві люстри, білі гладенькі скатертини, на стінах-картини у стилі Гварді [Гварді Франечко (1712-1793) - італійський художник, представник венеціанської школи], на вікнах візерунчасті грати... Монументальний камін, у глибині якого ліплений герб із квітками лілеї... З невидимих гучномовців лунали мелодії відомих пісень у виконанні симфонічного орестру...
Думаю,
Вони підійшли й вибачилися за спізнення. Ніл був не такий, яким ми запам'ятали його від попередньої зустрічі: вже не було того майже непомітного вагання, на плечах - твідова куртка дуже вільного крою, обличчя добре виголене, мова - без жодної похибки, від англійської вимови не лишилося й сліду. Саме ота легкість у мові, якщо мені не зраджує пам'ять, було перше, що викликало в мене підозру. Як для американця, вона здалася мені неприродною. В окремих словах, у побудові певних фраз я ловив суміш паризької вимови й південного діалекту, і складалося враження, що ці особливості вже тривалий час старанно приховуються. Його дружина розмовляла набагато менше від нього, і з її обличчя не сходив той задумливий, наче непритомний вираз, який так вразив нас минулого разу. її вимова була теж не така, як в англійки. Я не стримався й зауважив:
– А ви зовсім вільно розмовляєте по-французькому. Можна подумати, що ви французи.
– Я навчався у французьких школах. Все моє дитинство минуло в Монако. І дружинине теж... Там ми й познайомились.
Вона ствердно кивнула головою.
_ А ви?
– раптом запитав він.
– В якій галузі працювали в Парижі ви?
– В галузі художньої фотографії.
– Художньої фотографії?
– Так. Я маю намір оселитись у Ніцці й продовжити тут свою роботу далі.
Ніл, здавалося, замислився про те, що таке художня фотографія. Нарешті запитав:
– Ви одружені?
_ Так, одружені,- відповів я, пильно дивлячись на Сильвію.
Моя нещира відповідь не викликала в неї жодного поруху.
Я не люблю, коли мені ставлять запитання, та й хотілося більше дізнатися про них самих. Тож я дав обережному Нілові спокій і звернувся до його дружини;
– Сподіваюся, ваша подорож була приємна?
Вона знітилась і завагалася з відповіддю. Проте Ніл, що почував себе досить вільно, промовив:
– Так. Ми їздили у справах.
– У яких саме?
Він не чекав такого прямого запитання.
– Ну... Це пов'язано з парфюмерною продукцією. Хочу налагодити спільне франко-американське виробництво. Я вже дістав згоду одного дрібного промисловця з Грасса...
– Ви давно цим клопочетесь?
_ Та ні. І тільки у вільний час.
– - Ці слова Ніл промовив трохи зверхньо, так ніби натякав мені, що не має потреби заробляти на прожиття.
– Ми навіть збираємося створити кілька нових марок парфюмерних товарів. Барбару це тішить.
Нілова
– Так... Я цікавлюсь усім, що стосується парфюмерії,- проказала вона з таким самим непритомним виглядом.
– Виробництво - це справа Вірджіла, а я мрію відкрити тут, на Лазуровому березі, Косметичний інститут.
– Не варто поспішати з вибором місця. Монако мені більше до вподоби... Та й не думаю, що в Ніцці такий інститут матиме успіх...
Спогади про цю розмову мене завжди хвилюють, і я шкодую, що не мав тоді паперів, які згодом мені передав Конде-Джонс. Уявляю собі обличчя Ніла, якби я солодким голосом його запитав: «Отже, ви хочете відновити фірму «Токалон»?
– І вже ближче, просто на вухо: - Ви той самий Вірджіл Ніл, що жив тут до війни?»
Сильвія мала звичку підносити діамант до рота й торкатися його губами, так наче смоктала цукерку. Ніл сидів навпроти неї, і цей жест не залишився для нього непоміченим.
– Глядіть, щоб він не розтанув!
Це був не жарт. Коли Сильвія розтулила губи й діамант упав на її чорний светр, я помітив, як Ніл прикипів до каменя поглядом.
– У вас гарна прикраса, - всміхнувся він.
– Чи не так, Барбаро?
Його дружина повернула голову і почала й собі розглядати діамант.
– Він справжній?
– запитала з дитячим виразом на обличчі.
Ми з Сильвією перезирнулись.
– Так, на жаль, він справжній,- сказав я.
Моя відповідь начебто здивувала Ніла.
– Ви певні? Камінь досить чималий.
– Фамільна коштовність. Вона дісталася моїй матері у спадок від її матері,- пояснив я.
– І це нас неабияк обтяжує.
– А ви віддавали його на експертизу?
– запитав Ніл із ввічливо-зацікавленим виглядом.
– Звичайно... В нас є всі папери на цей діамант. Він називається «Південний хрест».
– Вам не варто носити його з собою, - сказав Ніл.
– Якщо він справжній
Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?
– Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.
Ніл насупив брови.
– А що робити?
– провадив я.
– Найняти сейф у банку?
– Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.
– За штамповку?
– Ніл не зрозумів цього слова.
– Ми б його продали,-мовив я.
– Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко...
Ніл задумливо дивився на діамант.
– Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.
Я знизав плечима.
– Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.
– Я його вам знайду... І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.
– Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сильвія.
Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив: