Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
І справді, ми з ним одне ціле, тож я ототожнюю себе з ним до такої міри, що відчуваю його деградацію, його вади та переступи, як свої власні: я соромлюся за нього, боюся за нього, каюся за нього, плачу, молюся і співчуваю йому, як самій собі; але я не можу діяти замість нього, а значить, цей союз плямує мене, гідність моя принижується в моїх власних очах. Я так люблю його, так прагну вибачати його помилки, що весь час думаю про них і намагаюся знайти виправдання найвільнішим його принципам і найгіршим його звичкам, аж врешті сама познайомилася з розпустою і майже стала співучасницею його гріхів. Те, що колись шокувало і викликало в мене відразу, здається зараз природним. Я знаю, що ті речі були неправильними, тому що здоровий глузд і Боже слово називають їх такими, але я поступово втрачаю той інстинктивний жах і
Останнім часом його поведінка була бездоганною, та я знаю, що його серце не змінилося; наближається весна, і я страшенно боюся наслідків.
Оскільки до його виснаженого тіла почали повертатись енергія та сила, його почали дратувати самотність і тиша нашого сільського маєтку, тож я запропонувала поїхати на морське узбережжя – пожити там кілька тижнів було б корисно і для нього, і для мене з дитиною. Ні, сказав він на те, морські курорти страшенно нудні; крім того, хтось із друзів запросив його до Шотландії, полювати на куріпок та оленів.
– То ти знову покинеш мене, Артуре? – запитала я.
– Так, люба моя, та лише для того, аби ще дужче кохати тебе, коли повернуся, і цього разу тобі немає потреби боятися за мене: у горах немає ніяких спокус. А під час моєї відсутності ти можеш поїхати з візитом до Стенінглі: твої дядько й тітка вже давно хотіли, щоб ми приїхали до них, але з якоїсь причини між милою леді та мною існує така антипатія, що я не наважуюся туди поткнутися.
Десь на третій тиждень серпня Артур у товаристві містера Гаргрейва вирушив до Шотландії. Невдовзі після цього я поїхала до Стенінглі, моєї любої домівки, яка викликала в мене таку бурю почуттів, що я не могла стримати сліз, побачивши ті давні знайомі краєвиди й ті рідні обличчя.
Артура не було ще кілька тижнів після мого повернення зі Стенінглі, та я вже не так непокоїлася, бо активні розваги серед диких пагорбів Шотландії й не порівняти з розпусним лондонським життям. Листи від нього приходили регулярніше, й коли він таки повернувся, то виглядав бадьорим і дужим. Відтоді все пішло на краще. Він ще має нещасну схильність до надмірного вживання їжі, проти якої мені доводиться боротися, але вже почав звертати увагу на свого сина, й це приносить йому втіху вдома, тоді як полювання на лисиць тішить його на свіжому повітрі, тож він уже не залежить від мене в тім, що стосується розваг. Але зараз січень; наближається весна, і я боюся її. Ця приємна пора року, яку я колись так радісно вітала як час надії та радості, тепер пробуджує інші очікування.
Розділ XXXI
20-е березня 1824 року. – Настала весна, й Артур поїхав собі, як я і передбачала.
Цього разу він сказав, що недовго побуде в Лондоні, а потім вирушить на континент, де пробуде кілька тижнів, та я знаю, що його тижні дорівнюють місяцям.
30-е липня. – Він повернувся тижнів зо три тому, здоров’я його у трохи кращому стані, настрій геть кепський. Хоч, може, я й помиляюся: просто я стала менш терплячою і стриманою. Я стомилась від його несправедливості, егоїзму та безнадійної розбещеності. Мій бідолашний батько помер минулого тижня; Артур страшенно розгнівався, почувши про це, бо я була приголомшена і засмучена, і він боявся, що ця обставина стане на заваді його комфорту. Коли я завела мову про те, що мені слід замовити траур, він вигукнув: «О, я ненавиджу чорне! Гадаю, ти маєш трохи поносити його, та,
сподіваюся, не узгоджуватимеш своїх манер та свого обличчя з траурним убранням. Чом це ти маєш зітхати й стогнати, а я відчувати незручності? Тільки
Він не хотів і чути про мою присутність на похоронах або про те, щоб розважити бідолашного Фредеріка в його самотності. Це зайве, сказав він. Хто такий був для мене мій батько? Я ніколи не бачила його, хіба що раз, коли ще була маленькою, і добре знала, що він ніколи і на гріш не піклувався про мене, та й брата свого мало знала.
– Крім того, люба Гелено, – мовив він, обіймаючи мене з улесливою ніжністю, – я не можу відпустити тебе і на один день.
– А як же ти сам був без мене так довго? – запитала я.
– Ох, тоді я вештався світами! Зараз я вдома, а дім без тебе, моє домашнє божество, буде нестерпним.
– Так, поки ти потребуєш мене для свого комфорту; але ти не казав цього раніше, коли тікав зі своєї домівки без мене! – заперечила я; але не встигли ці слова зірватися з моїх уст, як я пожалкувала про них. Це було тяжке звинувачення: якщо воно було неправдою, то було дуже великою образою; якщо ж було справедливе, то виступало надто принизливим фактом для нього. Проте я цілком обійшлася б і без того хвилинного нападу докорів самій собі. Це звинувачення не збудило в ньому ні сорому, ні обурення: він навіть не спробував спростувати чи виправдати його, а лише відповів довгим, тихим хихотінням, ніби вважав усю ту давню справу таким собі веселим жартом. Ні, цей чоловік таки змусить мене розлюбити його!
Як звариш пива – так тобі Його і пити далебі. [16]Що ж, я вип’ю його до самого дна, й ніхто не дізнається, яким гірким воно було для мене!
20-е серпня. – У нашому житті все знову пішло майже як завжди. Артур повернувся до свого колишнього стану і звичок, а я розсудила, що наймудріше буде заплющувати очі на минуле і майбутнє, принаймні у тих питаннях, які стосувались його, і жити лише теперішнім: кохати його, наскільки можна, всміхатися (якщо можливо), коли він усміхається, бути бадьорою, коли він бадьорий, і задоволеною, коли він задоволений; а коли він не був задоволений, то намагатись утішити його; а якщо й це не допоможе, то миритися з ним, вибачати йому та стримувати свої почуття, аби вони не погіршували його лихих пристрастей; і все ж, поступаючись йому, робити все, щоб уберегти його від гіршого.
16
Уривок із вірша Роберта Бернса «Сільська дівчина».
Але ми недовго будемо самі. Незабаром я буду змушена розважати те саме товариство, яке ми приймали й позаминулої осені, – до нього прилучився ще містер Гатерслі і, на моє окреме прохання, його дружина і дитя. Не можу дочекатися Мілісент із її маленькою дочкою. Останній зараз вже понад рік; вона буде гарною приятелькою для мого маленького Артура.
30-е вересня. – Наші гості тут вже тиждень чи два, та в мене ще не було вільної часини, аби щось написати про них. Я не можу подолати свою нелюбов до леді Лоубаре. Це не ґрунтується на простій особистій образі; я не люблю цю жінку, тому що страшенно не схвалюю її поведінки. Я уникаю її товариства, наскільки те дозволяють закони гостинності, та коли ми все ж таки бесідуємо з нею, то вона чемна і навіть привітна; але бережи мене, Боже, від такої привітності! Крізь її привітність проглядають колючки. Які вряди-годи добряче дошкуляють.
Проте останнім часом я не помічала в її стосунках з Артуром нічого такого, що могло б розгнівати чи стривожити мене. Протягом перших кількох днів вона здавалася мені сповненою бажання завоювати його прихильність. Її зусилля не пройшли непоміченими: я часто бачила, як він посміхався сам до себе через її хитрі маневри, та стріли ті не влучали у ціль. Її найчарівніші посмішки й гордовиті похмурі погляди завжди сприймалися із недбалою благодушністю, аж поки вона раптом облишила всі свої зусилля і стала такою ж байдужою, як і він.