Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
Все йде так, як і має бути; але Артур ніколи не дасть мені можливості тішитися ним. Ті два мерзотники, Гримзбі та Гатерслі, звели нанівець усі мої зусилля, яких я доклала, щоб віднадити його від пияцтва. Вони щодня спонукають його перебирати міру. На другий вечір після їхнього приїзду, коли ми з іншими жінками покинули їдальню, я почула, як Артур вигукнув: «Ну, хлопці, як щодо звичних веселощів?»
Мілісент докірливо зиркнула на мене, ніби я могла цьому завадити; але її обличчя змінилося, коли вона почула волання Гатерслі: «Я з тобою, чоловіче! Нехай принесуть ще вина: тут
Щойно ми увійшли до вітальні, як до нас приєднався лорд Лоубаре.
– Що змусило тебе прийти так скоро? – вигукнула його дружина зі страшенно образливим виглядом незадоволення.
– Ти ж знаєш, я не п’ю, Анабелло, – серйозно відповів він.
– Це добре, але ти міг би побути трохи з ними: це виглядає так безглуздо – бігати за жінками; не уявляю, як ти так можеш!
Він кинув на неї погляд, у якому змішались гіркота і здивування, впав у крісло і, прикусивши вуста, втупився у підлогу.
– Ви вчинили правильно, лорде Лоубаре, – мовила я. – Вірю, що ми й надалі матимемо честь тішитися з вашого товариства. І якби Анабелла знала ціну справжній мудрості, то не казала б таких нісенітниць навіть жартома.
Він підвів голову і спрямував на мене наполовину здивований, наполовину розгублений погляд, а потім перевів очі на свою дружину.
– Принаймні, – сказала вона, – я знаюся на цінності доброго серця і зухвалого, мужнього духу.
– Гаразд, Анабелло, – глухо промовив він, – якщо моя присутність така прикра для тебе, то я піду.
– То ти повертаєшся до них? – недбало запитала вона.
– Ні, – вигукнув він із різким притиском, що просто вразив нас. – Я не повернуся до них! І я ніколи не залишатимусь із ними хоч на хвилину довше, ніж вважатиму за потрібне! Але не звертай на це уваги; я більше ніколи не потурбую тебе своїм товариством.
Він вийшов з кімнати й подався в парк.
– Буде тобі наука, Анабелло, – нарешті сказала я, – якщо лорд Лоубаре знову візьметься за звички, які свого часу майже знищили його: будеш тоді каятися.
– Нітрохи, люба моя! Я не заперечувала б, якби його світлість впивався навіть щодня: швидше звільнилася б від нього.
– О Анабелло! – вигукнула Мілісент. – Як ти можеш казати такі лихі речі! Ото якби Провидіння спіймало тебе на слові і змусило тебе відчути те, що відчувають інші… – вона зробила паузу, бо з їдальні долинув раптовий вибух сміху, а найголосніше реготався Гатерслі.
– Те, що ви зараз відчуваєте, еге? – спитала леді Лоубаре, не зводячи очей з нещасного обличчя своєї кузини.
Та нічого не відповіла, а лише відвернулася і втерла сльозу. Цієї ж миті відчинились двері, й до кімнати увійшов містер Гаргрейв. Він трохи зашарівся, а його темні очі іскрились незвичайною жвавістю.
– О, я така рада, що ти прийшов, Волтере! – вигукнула його сестра. – Але я хотіла б, аби ти привів і Ральфа.
– Це неможливо, люба Мілісент, – весело відповів він. – Я сам утік звідти з великими труднощами. Ральф намагався утримати мене силоміць; Гантингтон загрожував мені вічною втратою своєї дружби; а Гримзбі, що було найгірше, намагався змусити мене соромитись своєї доброчесності, вдаючись до образливого сарказму
– Чи ж він не красень зараз, Гелено! – прошепотіла Мілісент.
– Був би красенем, – відповіла я, – якби цей блиск в очах був природним для нього; але подивишся на нього знову за кілька годин.
Гаргрейв сів за столом біля мене і попросив чашку кави.
– Я вважаю це підходящою ілюстрацією небесного блаженства, завойованого величезними зусиллями, – сказав він, коли я передала йому філіжанку. – Я зараз у раю; але, щоб завоювати його, мені довелося прокладати собі шлях крізь вогонь і воду. Останнє, що спробував Ральф Гатерслі, так це затулив спиною двері й присягався, що я зможу пройти, тільки переступивши через його тіло (до речі, досить міцне). Проте я чкурнув бічними дверми, що провадили до кімнати дворецького, який саме мив посуд
Містер Гаргрейв зареготався, й те ж саме зробила його кузина, та ми з Мілісент не підтримали їх.
– Вибачте мою легковажність, місіс Гантингтон, – пробурмотів він уже серйозніше, коли підвів очі і поглянув мені в обличчя. – Ви не звикли до такого: ви занадто вже дозволяєте цьому впливати на свій делікатний розум. Але я думав про вас, перебуваючи серед тих невгамовних гульвіс і спробував умовити містера Гантингтона, але то було даремно: боюся, він цілком налаштований добре збути всю цю ніч, тож не варто чекати їх на каву – добре буде, якщо вони приєднаються до нас хоча б за чаєм. Тим часом я дуже хотів би вигнати думки про них із вашої голови – і своєї теж, бо я ненавиджу думати про них – варто мені лише згадати про владу, яку мій приятель Гантингтон має над щастям людини, що стоїть набагато вище за нього самого, варто згадати про те, як він використовує цю владу – і я просто починаю ненавидіти цього чоловіка!
– Тоді не кажіть мені цього, – зауважила я, – бо він частина мене, й ви не можете ганити його, не ображаючи при цьому мене.
– Як так, то пробачте мені, бо я радше помру, ніж ображу вас. І давайте не говорити про нього більше, якщо ваша ласка.
Прийшли вони аж наступного дня, годині о десятій, коли сніданок, який і так відклали на півгодини, майже скінчився. Мене жахнула їхня поведінка, а Мілісент зблідла і підхопилася зі свого місця, – містер Гатерслі увійшов до їдальні, страшенно лаючись, хоч Гаргрейв спробував зупинити його, попрохавши пам’ятати про присутність жінок.
– Ти добре зробив, нагадавши мені про жінок, підлий дезертире! – вигукнув він, розмахуючи своїм страшним кулаком перед зятевим носом. – Якби не вони, то я б миттю стер тебе на порох і віддав твоє тіло птицям небесним і польовим ліліям! – Потім він сів біля леді Лоубаре і почав розмовляти з нею. Його балачки були сумішшю нісенітниць і нахабства, яка, здавалося, скоріше тішила, ніж ображала її, хоча вона і вдала, ніби обурена його зухвальством, і тримала його на відстані несподіваними репліками, повними розумної і жвавої дотепності.