Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

Але так не могло тривати далі: краще, якби дитина жила з матір’ю в бідності, ніж у розкоші та багатстві з таким батьком. Ці гості, може, й недовго пробудуть у нас, але ж знову повернуться, та й батько був найгіршим поміж них, справжнім ворогом своєї дитини. Якби справа стосувалась мене одної, то я могла б це стерпіти, але заради мого сина більше не можна миритися із цим: тут не варто було брати до уваги ні суспільну думку, ні почуття моїх друзів, бо ні те, ні те не було в змозі стримати мене від виконання свого обов’язку. Але де ж я знайду притулок і як утримуватиму себе з дитиною? О, я найму екіпаж до M., сяду в порту на корабель і знайду тихе скромне помешкання у Новій Англії, а зароблятиму своєю працею. Моїми знаряддями стануть палітра і мольберт. Та чи

зможу я заробляти собі на прожиття у чужім краю, без друзів і рекомендацій? Треба зачекати, аби поліпшити свій талант і створити щось вартісне. Звісно ж, блискучого успіху я не шукала, та було необхідно хоч якоюсь мірою убезпечити себе від неминучого банкрутства: я не повинна прирікати свого сина на голодування. Крім того, мені потрібні гроші на дорогу і певна сума на випадок непередбачуваних обставин, й ця сума виглядала не такою вже й маленькою: хто міг сказати, як довго мені доведеться боротися із людською байдужістю та зневагою, зі своєю власною недосвідченістю або ж нездатністю задовольнити їх смаки?

Що мені залишалося робити? Звернутися до свого брата і пояснити йому свої обставини й рішення? Навіть якби я розповіла йому про всі свої кривди, чого мені страшенно не хотілося, він таки не схвалив би мого кроку: йому він здаватиметься безумством, як і моїм дядькові, тітці чи навіть Мілісент. Ні, я повинна мати терпіння і збирати власний запас. Рейчел буде моєю єдиною довіреною особою – я гадала, що зможу умовити її взяти участь у моєму плані; і вона повинна допомогти мені, по-перше, знайти торговця картинами в якомусь віддаленому містечку, а потім, з її допомогою, я таємно продала б ті картини, які вже мала під рукою, і деякі з тих, які я ще намалюю. Окрім того, я примудрилась би якось розпорядитися коштовностями, які я взяла з собою із дому, а також тими, що їх подарували мені на весілля. Я можу досить непогано попрацювати кілька місяців, а за цей час моєму синові не зможуть зашкодити більше, ніж вже зашкодили.

Прийнявши таке рішення, я негайно ж узялась до роботи, бо згодом той порив міг би охолонути або я доти зважувала б усі за і проти, аж поки останні узяли б гору.

Одколи поїхав лорд Лоубаре, я розглядала бібліотеку як свою власність, як безпечний сховок для себе. Крім пана Гаргрейва, який читав тільки газети та журнали, ніхто з гостей не претендував на літературний смак. І якщо станеться так, що він таки зазирне сюди, то швиденько й збереться звідціля, бо відколи поїхала його мати й сестри, він зробився ще стриманішим, що повністю мене влаштовувало. Тож я встановила у бібліотеці свого мольберта і зранку до ночі працювала над полотнами, відриваючись лише для того, щоб погратися з Артурчиком. Всупереч моїм сподіванням на третій день містер Гаргрейв таки зазирнув до бібліотеки. Побачивши мене, він вибачився за вторгнення і сказав, що просто зайшов узяти якусь книжку, а потім кинув оком на мою картину і зробив кілька зауважень, бо знався на малярстві. Не отримавши ніякої відповіді, він облишив цю тему, та не пішов з бібліотеки.

– Ви не тішите нас своїм товариством, пані Гантингтон, – зауважив він після короткої паузи, протягом якої я знай розмішувала фарби, намагаючись отримати бажаний відтінок, – і мене це не дивує, бо вас, мабуть, аж верне від нас усіх. Мені самому так страшенно соромно за своїх товаришів, і я стомився від їх безглуздої балаканини, тож хочу полишити на тиждень чи два їхню компанію; гадаю, ви не шкодуватимете, що я поїхав.

Він зробив паузу. Я не відповідала.

– Мабуть, – додав він із посмішкою, – пошкодуєте ви тільки за тим, що я не забираю з собою всіх своїх друзяк. Іноді я радію, що не такий, як вони, та ви, звісно ж, раді будете, що здихалися мене. Я можу жалкувати, та не можу засуджувати вас за це.

– Я зовсім не радітиму вашому від’їзду, бо ви можете поводитись, як личить джентльменові, – сказала я, вважаючи, що слід якось відзначити його добру поведінку, – але маю зізнатися, що дуже б зраділа прощанню із рештою гостей, хоч це й негостинно виглядає.

– Ніхто не може засуджувати вас за таке визнання, – серйозно

відповів він, – навіть самі джентльмени не можуть, я так гадаю. Я лише розповім вам, – продовжував він, ніби його спонукало до цього якесь раптове рішення, – про що говорили в їдальні вчора ввечері, після того, як ви залишили нас: можливо, ви не звернете на це особливої уваги, оскільки по-філософському ставитесь до деяких питань, – додав він із легкою посмішкою. – Вони говорили про лорда Лоубаре та його дружину знаючи, в чому причина їхнього відїзду, – її характер так добре відомий усім, що хоч вона й родичка мені, та я не можу її захищати. Хай я буду проклятий! – пробурмотів він, відхиляючись від теми, – якщо не помщуся за це! Якщо вже лиходій ганьбить сім’ю, то хіба слід хвалитися про це кожному приятелеві? Прошу пробачення, місіс Гантингтон. Так от, вони говорили про всі ці речі, й дехто з них зауважив, що, оскільки вона вже не зі своїм чоловіком, то він при бажанні міг би побачитися з нею.

«Спасибі, – сказав він, – поки що з мене її достатньо: я не завдаватиму собі клопоту, намагаючись побачитись із нею, хіба вона сама приїде до мене».

«Тоді що ти збираєшся робити, Гантингтоне, коли ми роз’їдемося? – запитав Ральф Гатерслі. – Чи маєш ти намір зійти з хибного шляху і стати хорошим чоловіком та хорошим батьком, як це роблю я, коли покидаю і тебе, і всіх цих галасливих чортяк, яких ти називаєш своїми друзями? Гадаю, пора вже…»

І він додав на вашу адресу похвалу, за повторення якої ви мені не подякували б, як не подякували б і йому за те, що він вас хвалив у середовищі, де не варто було навіть вимовляти ваше ім’я, бо це було рівноцінне його опоганенню: до того ж він і сам неспроможний зрозуміти чи оцінити ваші справжні чесноти. Гантингтон же тим часом спокійнісінько собі сидів, попиваючи вино і навіть не намагаючись урвати його, аж поки Гатерслі не загорлав: «Ти мене чуєш, чоловіче?»

«Так, продовжуй», – озвався той.

«Ні, я вже закінчив, – відповів Гатерслі, – я лише хочу знати, чи маєш ти намір прислухатися до моєї поради».

«Якої поради?»

«Аби почати нове життя, ти, запеклий негіднику, – загорлав Ральф, – і попросити вибачення у своєї дружини!»

«У якої дружини? Я не маю дружини, – відповів Гантингтон, підводячи невинний погляд від своєї склянки, – а якщо й маю, то так високо ціную її, що будь-хто з вас, кому вона припаде до смаку, може забирати її собі… хай забирає, їй-богу, і моє благословення на додаток!»

– Я… гм… хтось із присутніх запитав, чи він справді мав на увазі те, що сказав, на що він урочисто заприсягся, що саме це він і хотів сказати. Що ви думаєте про це, місіс Гантингтон? – запитав містер Гаргрейв після короткої паузи, протягом якої я відчувала, що він напружено вивчає моє обличчя.

– Скажу, – спокійно відповіла я, – що він недовго володітиме тим, що так мало цінує.

– Ви ж не хочете сказати, що ваше серце розіб’ється і ви помрете через огидну поведінку такого ницого лиходія, як цей!

– Ні в якому разі: моє серце надто висушене, аби його можна було розбити, і я маю намір жити так довго, як тільки зможу.

– То ви його покинете?

– Так.

– Коли і як? – нетерпляче запитав він.

– Коли буду готова й коли зробити це буде доцільніше.

– Але ж ваше дитя?…

– Моє дитя їде зі мною.

– Він цього не дозволить.

– Я його не питатиму.

– Ах, так ви замишляєте таємну втечу! Але з ким, місіс Гантингтон?

– Із моїм сином: і, можливо, з його годувальницею.

– Сама – і незахищена! Але куди ви можете піти? що ви можете робити? Він поїде за вами і привезе вас назад.

– Я добре все розрахувала. Допіру я виберуся із Грасдейлу, як вважатиму себе в безпеці.

Містер Гаргрейв наблизився до мене на один крок, зазирнув мені в обличчя і вдихнув повітря, збираючись щось сказати; але цей погляд, цей розпашілий рум’янець, ця раптова іскра в очах – все це змусило мою кров закипіти від гніву: я різко відвернулась, і, ухопивши свого пензля, почала наносити мазки на полотно з такою енергією, що, певне, зіпсувала картину.