Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
– Естер, як ти можеш бути такою грубою! – вигукнула місіс Гаргрейв, яка сиділа в своєму кріслі і з поважним виглядом щось плела. – Бачу, ти ніколи не навчишся поводитись як леді!
– Але ж, мамо, ви самі казали…
Естер замовкла, бо мати підняла вгору палець і суворо похитала головою.
– Ото злюка, правда ж? – прошепотіла Естер, та тієї миті біля вікна знову з’явився містер Гаргрейв із розкішною мускусною трояндою у руці.
– Ось, Естер, я приніс тобі троянду, – сказав він, простягаючи їй квітку.
– Віддай її сам, ти, бовдуре! – вигукнула вона.
– Місіс Гантингтон радше узяла б її із твоїх рук, – дуже серйозно відповів він, але знизив при цьому голос, щоб
Його сестра узяла троянду і вручила її мені.
– Мій брат передає вам свої компліменти, місіс Гантингтон, і сподівається, що ви з ним зрештою досягнете кращого взаєморозуміння. Так годиться, Волтере? – додало зухвале дівчисько, обіймаючи його рукою за шию, оскільки він стояв, спершись на підвіконня. – Чи мені слід було сказати, що тобі шкода й ти сподіваєшся, що вона вибачить тобі?
– Ти сама не знаєш, про що ти говориш! – похмуро відповів він.
– Таки не знаю: не маю навіть найменшої гадки!
– А зараз, Естер, – вступила в розмову місіс Гаргрейв, яка, хоча й була так само у повному невіданні стосовно причини нашого відчуження, та помітила, що її дочка поводилася дуже невідповідно, – я змушена наполягати, щоб ти залишила кімнату!
– Благаю, не треба, місіс Гаргрейв, бо я вже збираюся йти, – сказала я і негайно ж попрощалась.
Десь за тиждень містер Гаргрейв привіз свою сестричку побачитись зі мною. Спочатку він тримався у своїй звичній манері, холодній, стриманій, наполовину поважній, наполовину меланхолійній, та цього разу Естер нічого не сказала йому: її вочевидь навчили кращим манерам. Вона розмовляла зі мною, сміялася і гралася з маленьким Артурчиком. Він виманив її з кімнати в залу, а потім у сад. Я підвелася і поправила кочергою дрова у коминку. Містер Гаргрейв запитав, чи я не замерзла, і зачинив двері. То був невчасний вияв запобігливості, бо я саме збиралася вийти в сад і поглянути, що там роблять Естер з Артурчиком. Містер Гаргрейв підійшов до мене і запитав, чи відомо мені, що містер Гантингтон перебуває зараз у маєтку лорда Лоубаре.
– Ні, але це не має ніякого значення! – недбало відповіла я.
– І ви не заперечуєте проти цього? – запитав він.
– Нітрохи, якщо лордові Лоубаре подобається його компанія.
– То у вас більше не залишилось до нього ніякої любові?
– Ні.
– Я знав, що ваша природа надто благородна та чиста, аби ставитися до містера Гантингтона інакше, як із обуренням та відразою!
– Хіба він вам не друг? – запитала я, переводячи очі з вогню на його обличчя, можливо, з легкою домішкою тих самих почуттів, які він призначав іншому.
– Він був моїм другом, – відповів він із тією ж спокійною серйозністю, що й раніше, – але ви помиляєтеся, вважаючи, що я й далі дружив би з чоловіком, який зміг так ганебно покинути ту, котра… гаразд, я не згадуватиму про це. Але скажіть мені, хіба ви ніколи не думали про помсту?
– Про помсту?! Ні. А що хорошого вона принесе?
– Навіть не знаю, як із вами розмовляти, місіс Гантингтон, – сказав він, посміхаючись, – ви лише наполовину жінка – певне, ваша природа має бути наполовину людською, наполовину ангельською. Така доброта вселяє в мене страх, бо я не знаю, як її розуміти.
– У такому разі, сер, боюся, що ви набагато гірший, ніж мали б бути, якщо я, проста звичайна смертна, настільки перевершую вас, як ви самі це щойно визнали; і оскільки між нами існує так мало симпатії, гадаю, що нам обом краще було б підшукати для себе ближчого за духом компаньйона.
– Ні, я звичайний смертний, – відповів містер Гаргрейв. – Я не дозволю собі бути гіршим, ніж мої побратими, та вам, повторюю, немає подібних. Але чи щасливі ви? – запитав він серйозним тоном.
– Так
– Чи така ви щаслива, якою хотіли б бути?
– Цього ніхто ще не сягнув.
– Єдине, що я знаю, – мовив він у відповідь із глибоким сумним зітханням, – так це те, що ви набагато щасливіші, ніж я.
– Якщо так, то мені вас дуже шкода.
– Справді шкода? Ох, сумніваюся, а то ви з радістю прийшли б мені на допомогу.
– Звичайно, прийшла б, якби це не зашкодило мені чи комусь іншому.
– Невже ви гадаєте, що я бажав би, аби ви зашкодили собі? Понад усе я прагну вашого щастя, навіть більше, ніж власного. Ви зараз нещасні, місіс Гантингтон, – продовжував він, зухвало зазираючи мені в обличчя. – Ви не скаржитеся, але я бачу і знаю, що ви нещасна – і залишатиметесь нещасною, поки ваше гаряче серце буде закуте в отой крижаний панцир. Подаруйте мені усмішку, і я буду щасливий, довіртеся мені, і самі станете щасливою! – пробурмотів він крізь зуби. – Все це стосується лише нас двох: ви жодним чином не можете зашкодити своєму чоловікові, а більше нікого ця справа не обходить.
– Я маю сина, містере Гаргрейв, а ви маєте матір, – зауважила я, відступивши від вікна, до якого він підійшов слідом за мною.
– Їм не потрібно про це знати, – почав був він, але тут до кімнати увійшли Естер із Артуром.
Естер кинула погляд на збуджене Волтерове обличчя, а потім глянула на мене, бо я теж виглядала схвильованою. Певне, вона подумала, що ми посварилися, і це страшенно стурбувало її. Вона просто розташувалась на дивані і, відкинувши назад свої яскраві золотаві кучерики, почала теревенити про сад і про свого маленького товариша по грі, і продовжувала базікати в своєму дусі, аж поки брат не звелів їй збиратися додому.
– Якщо я розмовляв занадто палко, пробачте мені, – прошепотів він на прощання, – бо я собі цього ніколи не пробачу.
Естер усміхнулася і зиркнула на мене: я просто вклонилась, і її обличчя витягнулося. Вона вважала це мізерною винагородою за щедру Волтерову поступку й розчарувалася у своїй подрузі. Як мало знає вона світ, у якому живе!
Упродовж кількох тижнів у містера Гаргрейва не було можливості знову зустрітися зі мною наодинці, та коли він таки зустрів мене, у його манері було менше пихи і більше зворушливої меланхолії. О, як же набридав він мені! Зрештою я була змушена майже повністю припинити свої візити до Гроува, поплатившись за це тим, що місіс Гаргрейв глибоко на мене образилася, а ще я серйозно засмутила бідолашну Естер, яка щиро цінувала моє товариство. Але невтомний ворог ще не був переможений: здається, він завжди був насторожі. Я частенько бачила його, коли він повільно проїжджав повз наш маєток, допитливо роззираючись довкруги, а ще частіше бачила його Рейчел. Ця тямуща жінка скоро здогадалася, що відбувалося між нами, тож коли я збиралася на прогулянку, вона застерігала мене, якщо бачила містера Гаргрейва з вікна.
Та якоїсь сонячної листопадової днини я пішла гуляти сама і на зворотному шляху почула цокотіння кінських копит. Поблизу не було жодного перелазу чи щілини, крізь яку я могла б вийти на лани, тож я спокійно пішла далі, сказавши собі: «Зрештою, це може бути й не він; а якщо це все-таки він і якщо він знову мені дошкулятиме, то я раз і назавжди покладу край цій холодній зухвалості і нудотній сентиментальності».
Вершник наздогнав мене, і коли я озирнулася, то побачила, що це був містер Гаргрейв. Він привітав мене усмішкою, що, певне, мала бути м’якою і меланхолійною, та крізь неї проглядала переможна втіха від того, що він таки упіймав мене. Коротко відповівши на його вітання і розпитавши про його матір та Естер, я попрямувала далі, але він поїхав слідом за мною.