Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
«Гаразд, зараз я дам тобі одкоша! – подумала я собі. – Отже, сер, що далі?»
Це запитання, хоча й не сказане вголос, недовго залишалось без відповіді; вже після кількох побіжних зауважень на несуттєві теми він урочистим тоном почав апеляцію до моєї гуманності:
– У квітні наступного року буде чотири роки, відколи я вперше побачив вас, місіс Гантингтон, хоч ви, можливо, вже забули про цю обставину. Тоді я глибоко захоплювався вами, але не наважувався покохати вас. Наступної осені я у вас закохався, хоча й не смів показувати цього. Вже понад три роки я терплю справжнісінькі муки. Я так настраждався від зруйнованих
– По-перше, я вам не вірю, – відповіла я, – по-друге, якщо ви хочете бути таким дурнем, то що я можу вдіяти?
– Якщо ви, – палко відповів він, – вважаєте дурістю найкращі пориви нашої природи, то я вам не вірю. Я знаю, що ви не таке безсердечне створіння, яке з себе вдаєте, – колись у вас було серце, і ви віддали його своєму чоловікові. Коли ж виявилося, що він не гідний такого скарбу, то ви забрали своє серце назад; не будете ж ви вдавати, що кохали того розпусника так глибоко і так віддано, що вже ніколи не зможете покохати когось іншого? Я знаю, що у вашій природі є почуття, які ще ніколи не пробуджувалися, знаю, що у вашому теперішньому самотньому і покинутому стані ви почуваєтеся жалюгідною. Тільки від вас залежить зробити щасливими себе і мене (бо ви можете покохати мене, якщо захочете); ви, звісно, можете сказати мені, що зневажаєте і ненавидите мене, та оскільки самі продемонстрували мені приклад відвертості у розмові, то я відповім, що не вірю вам. Але ж ви цього не зробите! ви залишите нас обох нещасливими і при цьому будете казати мені, що це – Божа воля. Ви можете називати це релігією, та я називаю це диким фанатизмом!
– Є ще й інше життя, – зауважила я. – Якщо ми зараз сіємо зі сльозами, то лише для того, аби пожинати з радістю. Божа воля в тому, аби ми не завдавали страждань своїм ближнім, потураючи нашим земним пристрастям; у вас є мати, сестри і друзі, яких серйозно зачепить ваша ганьба; і я маю друзів, тож ніколи не пожертвую їхнім душевним спокоєм заради свого чи вашого задоволення; навіть якби я лишилася сама у цілому світі, то зі мною був би Господь. Я радше помру, ніж порушу слово, котре дала небесам, я не проміняю його на кілька недовгих років несправжнього і швидкоплинного щастя – щастя, яке, безумовно, закінчиться стражданнями ще у цьому житті!
– Це не ганьба й не жертва, – наполягав він. – Я не прошу вас покидати свій дім чи ігнорувати суспільну думку.
Не буду повторювати його аргументи. Я щомога спростовувала їх, та ніяк не могла зібратися на силі, тому що була надто вже обурена тим, що він посмів так розмовляти зі мною. Помітивши, що марно апелювати до його здорового глузду, я змінила курс і спробувала інший план.
– Ви справді кохаєте мене? – серйозно запитала я, зробивши паузу і спокійно зазираючи йому в обличчя.
– Чи я кохаю вас! – вигукнув він.
– По-справжньому? – вимагала я.
Його обличчя посвітліло; він подумав, що перемога вже близько і знову заговорив про істинність свого почуття, аж я запитала:
– Але хіба ж ваше кохання не егоїстичне? Чи достатньо ви безкорисні, аби пожертвувати своєю втіхою задля моєї?
– Я віддав би своє життя, аби стати вам
– Мені не потрібне ваше життя; але чи маєте ви достатньо справжнього співчуття до моїх напастей, аби воно спонукало вас докласти зусиль і полегшити їх?
– Випробуйте мене, то й побачите.
– Так от, якщо ви співчуваєте мені, то ніколи не торкайтеся цієї теми. У мене нічого не лишилося, крім чистого сумління та надії на винагороду після смерті, а ви хочете відібрати її в мене.
Якщо ви не відступите, я змушена буду вважати вас своїм смертельним ворогом.
– Але ж постривайте…
– Ні, сер! Ви сказали, що віддали б життя, аби прислужитись мені; я ж лише прошу не торкатися одної-єдиної теми. Якщо й надалі дошкулятимете мені цими балачками, то я буду змушена зробити висновок, що ці ваші урочисті заяви – цілковита брехня, і що ви насправді ненавидите мене, а не кохаєте!
Він закусив губу і якусь хвилю мовчав.
– Тоді я маю покинути вас, – нарешті сказав він, не зводячи з мене погляду, ніби хапаючись за останню надію. – Я не мож у жити тут і не казати вам про ті почуття, що нуртують у моїй душі!
– Колись ви дуже мало бували вдома, – відповіла я, – тож вам нітрохи не зашкодить знову кудись поїхати, якщо це справді так необхідно.
– Якби ж це було можливо… – пробурмотів він. – А як ви можете так спокійно пропонувати мені кудись поїхати? Невже ви справді цього бажаєте?
– Авжеж! Якщо ви не можете не звірятися мені в своїх почуттях, то я охоче попрощаюся із вами, щоб ніколи більше не бачити вас.
Він нічого не відповів, а, схилившись у сідлі, простягнув мені руку. Я підвела очі вгору і, поглянувши йому в обличчя, побачила цілу бурю почуттів, і хоч важко було сказати, що там переважало – гірке розчарування, ображена гордість, гаряче кохання чи несамовитий гнів, – не вагаючись і хвилини, щиро потиснула його руку.
Він пришпорив свого коня і подався геть. Згодом я дізналася, що наступного дня він вирушив до Парижа. Дякую Господу за цю полегшу!
Розділ XXXVIII
20-е грудня 1826 року. – П’ята річниця мого шлюбу і, хочеться вірити, остання, яку я проведу під цим дахом. Моє рішення прийняте, мій план складено і вже частково виконано. Моя совість не засуджує мене, тож я записую все це до свого щоденника.
У вересні до Грасдейлу знову приїхало давнє Артурове товариство, до якого долучилися пані Гаргрейв та її молодша дочка. Чоловіків та леді Лоубаре він запросив задля власної розваги, а інших жінок з міркувань пристойності та для того, щоб я поводилася обачно і чемно. Втім, леді пробули в нас не більше трьох тижнів, а чоловіки гостювали понад два місяці, бо гостинний господар не хотів розлучатися з ними і залишатися наодинці зі своїм сумлінням та коханою дружиною.
Коли приїхала леді Лоубаре, я прийшла до її покою й відверто заявила, що розкажу про все її чоловікові, якщо вона й далі підтримуватиме злочинний зв’язок із Артуром. Спершу вона перелякалася, та відразу ж опанувала себе і холодно відповіла, що дає мені повне право так учинити, якщо я побачу в її поведінці щось варте догани чи бодай підозріле. Та хоч як я пильнувала, все ж таки нічого не помітила в їхніх стосунках, крім того, у мене були інші гості, яким треба було приділяти увагу, тож я не так уже й доскіпливо наглядала за цією парою.