Незнайомка з Вілдфел-Холу

Бронте Анна

– Ви така сумна! – зауважила після паузи Естер. – Коли Мілісент ото таке сказала, я запитала, чи вона щаслива. Вона сказала, що так; але я лише наполовину повірила їй, а зараз я маю поставити те запитання й вам.

– Дуже зухвале питання! – засміялась я. – Дівчинці не варто питати про це в одруженої жінки, тож я не відповідатиму на нього.

– Пробачте мені, люба пані, – сказала вона, зі сміхом кидаючись мені в обійми і цілуючи мене з грайливою ніжністю; але я відчула сльози в її голосі, коли вона схилила голову мені на груди і продовжувала з дивною сумішшю печалі і легковажності, соромливості і зухвалості: –

Я знаю, що ви не така щаслива, якою збираюсь бути я, бо проводите половину життя на самоті в Грасдейлі, а містер Гантингтон їздить куди захоче і розважається до власної уподоби. Я сподіваюся, що мій чоловік ділитиме свої втіхи зі мною, а інших у нього не буде.

– Якщо це все, що ти очікуєш від сімейного життя, Естер, то краще тобі взагалі не виходити заміж, – відказала я.

Розділ XLII

1-е вересня. – Містера Гантингтона ще немає. Можливо, він залишатиметься у своїх друзів до Різдва, а наступної весни знову поїде. Якщо він так зробить, я зможу довго залишатися у Грасдейлі, навіть оте його товариство, що приїде полювати, можна буде витерпіти. Сподіваюся, до їхнього приїзду Артурчик так міцно прив’яжеться до мене, що я зможу вберегти його від їхнього впливу. Може, й дарма я надіюся на це, та поки що утримаюся від утечі до нашого давнього маєтку.

Містер і місіс Гатерслі гостювали в Гроуві протягом двох тижнів, а що містер Гаргрейв і досі відсутній, то я щодня зустрічалася з Мілісент і Естер. Якось разом із ними завітав до мене й містер Гатерслі, тож у нас із ним відбулася одна цікава розмова.

– Ви хочете почути щось про свого чоловіка, місіс Гантингтон? – запитав він.

– Ні, хіба що ви можете сказати мені, коли чекати його додому.

– Цього я не можу сказати… Ви ж не хочете його бачити, чи не так? – запитав він із широкою посмішкою.

– Ні.

– Гадаю, вам набагато краще живеться без нього. Врешті, я теж від нього стомився. Казав я йому, що ми перестанемо бути друзями, якщо він не візьметься за розум. А він і не взявся, от я і покинув його. Як бачите, я кращий, ніж вам здавалося, мало того, не хочеться мені водитися і з усім його товариством. Пора вже постатечнішати і поводитись по-християнському. Що ви думаєте про це?

– Це те рішення, яке ви вже давно мали прийняти.

– Ну, мені ще немає і тридцяти; ще не надто пізно, чи не так?

– Змінитися на краще ніколи не пізно.

– Раніше я частенько думав про це, та він такий добрячий товариш, цей Гантингтон! Ви не можете собі уявити, який він хвацький чолов’яга, поки ще не нажлуктивсь як свиня, а тільки напідпитку. Він усім нам симпатичний, хоча ми й не поважаємо його.

– А хотілося б вам бути схожим на нього?

– Ні, я краще буду схожим на себе, хоч який я поганий.

– Ви не можете й далі бути поганим і не ставати ще гіршим, аж урешті станете таким, як він.

Я усміхнулася: коли він почув це, на його лиці з’явився напівсердитий, напівзбентежений вираз.

– Не зважайте на мою відвертість, – сказала я, – мною керують найкращі мотиви. Та скажіть мені, чи хотіли б ви, аби ваші сини були схожі на містера Гантингтона або й на вас?

– Прокляття! Звісно, ні.

– Хотілось би вам, аби ваша дочка зневажала вас

чи, принаймні, не відчувала до вас ані найменшої поваги, ніякої прихильності не почувала, хіба що змішаної із найгіркішим жалем?

– О ні! Я цього не витримав би.

– А хотілося б вам, аби ваша дружина ладна була провалитись крізь землю на одну тільки згадку про вас, щоб вона ненавиділа сам звук вашого голосу і здригалася, коли ви наближаєтеся до неї?

– Вона ніколи такого не почуватиме: хоч що я робив би, та все одно подобаюсь їй.

– Неможливо, містере Гатерслі! Її покірність ви приймаєте за прихильність.

– Тисяча чортів…

– Не треба гніватися. Я не кажу, що вона не кохає вас – кохає, я точно знаю, і набагато більше, ніж ви на те заслуговуєте; але я переконана, що якби ви краще поводилися, вона кохала б вас ще дужче, а якщо будете гірше поводитися, то вона кохатиме вас менше і менше, аж почуватиме до вас тільки страх та огиду, якщо не почне зневажати й ненавидіти. І невже ви хотіли б позбавити її життя радості і зробити її нещасною?

– Звичайно, ні; і я не є таким, і не збираюсь бути.

– Ви вже зробили для цього більше, ніж гадаєте.

– Тьху, тьху! вона не така вразлива істота, якою ви її собі уявляєте: це маленька покірна і мирна жіночка, часом вона гнівається, та загалом сприймає все, яким воно є.

– Подумайте про те, якою вона була п’ять років тому, коли ви одружились із нею, і якою вона є зараз.

– Я знаю, що вона була тоді маленькою дівчинкою із гарнюнім рожево-білим личком, а зараз це бідолашне дівча марніє й тане на очах. Але нехай йому дідько – я не винен у цьому!

– Що ж тоді є причиною цього? Не роки, бо їй лише двадцять п’ять.

– Її власне делікатне здоров’я, і… – прокляття, пані! кого ви намагаєтесь із мене зробити? – і діти, яких вона глядить. Певне, це й замордувало її.

– Ні, містере Гатерслі, діти приносять їй більше втіхи, ніж болю: це гарні малята…

– Я знаю, що вони хороші, благослови їх, Боже!

– Тоді чому ви перекинули вину на них? А я скажу вам, чому вона марніє – від постійної тривоги за вас, а також від страху за себе. Коли ви поводитеся добре, вона радіє, та не перестає тривожитися, бо не почувається у безпеці і боїться, що це незабаром скінчиться; коли ж ви поводитеся погано, то в неї більше причин для того, щоб почуватися нещасною, ніж вам здається. Вона терпить зло, забуваючи, що наш обов’язок – вказувати ближнім на їх переступи. Оскільки ви й надалі приймаєте її мовчання із байдужістю, то я покажу вам кілька її листів.

Ми увійшли до бібліотеки. Я дала йому два листи Мілісент: один із Лондона, написаний під час найшаленішого періоду його розпусного життя, а другий був написаний під час спокійної перерви. Перший був повний тривоги і болю; у ньому вона не звинувачувала свого чоловіка, а глибоко шкодувала, що він зв’язався з розпусним товариством, сварила містера Гримзбі, натякала на поведінку містера Гантингтона, провину ж за чоловікове пияцтво вправно перекладала на його друзів. Останній лист було повний надії й утіхи, та все ж написаний із трепетом від усвідомлення, що це щастя не триватиме довго: вона розхвалювала його доброту, та розуміла, що це недовго триватиме, тож боялася, що незабаром усьому настане край – власне, так воно і сталося.