Оповідання
Шрифт:
Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між «наше браття». Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.
Дайте сиротиночці, Темній, невидній... А немає ж у мене Ні батенька, ні матінки,-лунали
Мимо проходили «пани», кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.
Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском «сіромах» і пішла далі.
– І що ото вони витівають там!
– загомонів хтось з-під стріхи на «старців».- А чи не пора б уже вам на піч!
І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло кілька старих.
– Чиє воно?
– придивлялись вони до його.
– Чий ти, Колю?
– питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.
Коля сказав.
– Це аж із базару, - дивується якась жінка.
– Та чого ж ти аж сюди забрів?
Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.
Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.
Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.
Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до нього:
– А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику?
ДОМА
Помалу скриплять вервечки...
Ай нуй-нуй-но, котино, Засни, мала дитино...В кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лампадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою, над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. В кочергах, під припічком і по всіх темиих закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима.
Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе.
Дивно в хаті - і чудно, й радісно.
Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло і вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряджались.
А радісно, що в хаті у їх - як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь
– Поле, поле, зелене, а по йому квітки-квітки!
– розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах.- Летять зірки - жовті, червоні, блакитні, та все рядками... А тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться...
– Цить, Колю, а то Горпинку збудиш,- обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце.
– Петько!
– перекинувся догори на подушці Коля.- А коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо?
Петько трохи помовчав.
– Таку заженуть!
– поважно одмовив він.- Наша мама була ніжна, так її й загнали.
– Яка - ніжна?
– здивувався Коля.
– Така... біла.
– Така, як гуска?
– Дурний!
– пояснив Петько.- Ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ,- добавив він, зітхнувши.
– Бо в дяді Михайла волів немає?
– Воли дядько купить,- кивнув головою Петько,- у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.
– А що, а...- хотів про щось спитать Коля, та тільки зітхнув та й замовк.
В колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки:
Ай нуй-нуй-нуй, коточок...
Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.
Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.
Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого уха й страхає пальчиком.
– Цить, Петько!
– потайки шепоче йому.- Бо отам ходить злодій. Кричить - чуйте, кури, чуйте, гуси...
– Мовчи,- спинив його Петько,- ось скоро паску привезуть.- Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.
– Йди, Колю, будемо виглядати!
Коля подибав до його.
Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.
– Он бач, Колю,- показував Петько на купку зірок у небі,- ото немов груша на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.
– Де, де?
– приглядається Коля.
– А отам, де просторо... А он... дивись, дивись, Колю! Он панна з відрами... Бачиш?
– Петько, то наша мама!
– зрадів Коля.
– Ні, то тільки зірки.
– Ні, то мама!
– завіряв Коля.
Петько замовк.
– Кажи, Петько, то мама?
– допитувався Коля й лагодився вже заплакати.
– Ну, годі, не плач, то мама,- погодився Петько.
Коля засміявся.
– То її бозя послав води брати до колодязя?..
– Еге,- кивнув головою Петько.