Оповідання
Шрифт:
– Вона прийде через поле до нас?
– Не прийде, Колю.
– Ні, прийде!
– Вона нас не бачить.
– А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо!
– крикнув Коля, піднявши очі в небо.
– Не кричи, Колю!
– спинив його Петько.- Маму треба кликати тихенько. Треба так казати,- Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати: - Мамо, йдіть сюди!
– Мамо, йдіть сюди!
– ще тихше казав за ним Коля.
– Це ми, Петя й Коля...
– ...Петя й Коля,- оддавалося, як тихий шелест листу.
І тільки так заговорили хлопці,
– Ідіть-ідіть!
– голосніше кликали хлопці.- Бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..
– І б’є... Мамо!
– заплакав одразу Коля.
А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа.
Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.
А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.
Хлопці почули.
– Мамо!
– з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.
В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.
– Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли?
– спитав він дітей.
Хлопці держалися за його поли й мовчали.
– Мама... не йде,- промовив Коля й схлипнув.
Дядьо помовчав, і його очі понялися слізьми.
– Не йде? Ото горенько,- промовив він щиро.- Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала,- і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю.
А дядьо сів на лаву, меншого взяв на руки, а Петька посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче.
Хлопці прищулились, як пташенята, слухають. А дядьо все розказує, розказує, а сльози котяться по його смуглявому, вітром запаленому обличчю.
А десь дзвони серед ночі гудуть-гудуть. Замовкнуть, прислухаються та й знову загомонять, немов розказують про те, що там почули.
1912
ГРІХ
Настя Григоровна, погасивши огонь, хотіла вже лягати в постіль, коли її немов торкнуло щось: здалося - чогось іще не зробила. Стала посеред кімнати, взялася за голову, пригадує. Сама в кімнаті, а очі блукають за вікном.
А там одмінилося все, що й не впізнати: де стояв удень хутір, тепер чорніють самі скелі з мороку; під скелями самотно догорає, як червона жарина в печі, останній у хуторі вечірній огник. Мріє темний степ через шлях, а по йому гонять
Не ті думки йдуть Насті в голову, не пригадає.
А ніч зайшла темна, зоряна, в травах та в квітках купається.
Настя одчинила двері, зазирнула в клас: може, там який непорядок.
З класу подуло свіжим холодком - сьогодні мили мостини. Обійшла помацки ряди парт, обдивилась усе, що можна. Стіл сукном застелено, картини вквітчано, як на зелених святах,- усе, здається, як слід: проте щось непокоїть.
Вернулась у кімнату, почала оглядати: списки до екзамену, шкільні журнали - все чепурненько поскладано на столі. По стінах малюнків та фотографій - рідко; подекуди вирізуються тільки з тінів суворі голови якихось отців. Каламарчики та коробочки з дівочими чарами, томики віршів та романів, дзеркальце в квітках - усе кудись спливло з маленького столика, а на їх місці темніла тепер гора шкільних книжок. У кімнаті віє чернечим спокоєм.
«Мабуть, мені так здалось»,- подумала Настя. Поклалася в ліжко, похрестила подушку. Руки помостила під голову, водить очима по кімнаті.
Боязко чогось Насті. Так боязко, що аж у грудях холоне.
«І чого мені боятися!
– розважає себе Настя.- Хлопці в мене вишколені, інспектор...» Настя задумалась,- він, правда, грізний, суворий панюга, вчительки духу його бояться, проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими. Бо вона таки й справді і слухняна, й почтива, і на шори та вбори та на паничів не вабиться, а роботи своєї пильнує. Посумує часом, що живе в самотині, повтішає себе думкою і про вбори, і про панича, та й ніхто про те не знає.
Добре тим, що в земстві руку мають та атестати більші: завжди знайдуть собі службу, а вона - дівчина бідна: пощастило взяти земську школу, то треба шануватися, бо не всякій і з «званням» дадуть земську школу.
Треба боятися, бо до чого тільки не можна причепитись...
І страхи знову починають ворушитись у Насті.
Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителююча, на виду покруглішала. Тоді казав - нівроку, ще й за підборіддя подержав,- а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,- підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло, як калина.
– Охо-хо!..- зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.
Звізда ясна возсіяла...-прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.
«ІЦо буде, то й буде, а тепер - спать!» - і почала вкриватись.
Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісіньку дудку. «Лю-лю-лю!» - причулась рулада й урвалась.
Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.