Оповідання
Шрифт:
«Признавайтеся, хто моргав на вас над річкою?» - визвірився інспектор.
«Я... він... я не знаю, де він узявся»,- виправдується Настя.
«Не знає... вона не знає»,- уїдливо звернувся інспектор до комісії.
Комісія заплющила очі й мовчки похитала головами.
«Ну, а отой ваш бриль, як решето,- хто одніс до писарки переховати, поки я тут?
– встромив на Настю гострі очі інспектор.- Нащо то вчительці такий бриль?.. Голови паничам крутити?.. А у вашій корзині на самому дні картку якого ото шминдрика з патлами приховали звечора?.. Думаєте, не знаю?..
Бачить Настя: все знає!
– тремтить мовчки. Інспектор пригнувся ближче до неї.
«А над водою, як узяв я вас за щоку, як рідний батько,- що ви подумали тоді?» - зашипів їй в самі очі.
Кров прилинула Насті до лиця.
«Ану - скажіть?.. Бач, казали, що вона смирна,- повернувсь він до комісії,- а вона, знаєте, що подумала на мене, старого?»
Комісія зітхнула й покивала головами.
«Я, їй-богу, не знаю, що зо мною діється,- щиро, як батькові, признається вона.- Це мені за гріх... за те, що не засвітила на ніч лампадки...» А сама плаче-плаче.
«Ну глядіть же мені,- пом’якшав інспектор,- щоб більш ніколи цього не було!.. Прощаю на первий раз. Починаймо!» - звернувся він до комісії; сів, присунув до себе папери, надувся, як тума. [21]
«Треба бриль дячисі перепродати, а Петрову картку в піч»,- думає Настя й, схлипуючи, сідає теж коло столу.
А в кімнаті темно, тихо... Десь на стіні цокає в темряві годинник. Скрипнуло вікно, одчинилося, стукнуло об стіну. Тихо вскочив через бузок у кімнату вітер і пішов нишпорити, як злодій, по всіх закутках. Никнув сюди-туди, злетів на ліжко, подув Насті на очі, на щоки, далі добрався до столу й почав порядкувати паперами.
21
– надувся як тума - про людину в похмурому настрої.
...Бачить Настя - ляснули двері і в кімнату сміливо увійшов Петро, свіжий, хороший, як іскра. І вже не боїться, сідає поруч з інспектором, осміхається, квіткою з бузку грається.
«Й чого його принесло в такий час?
– лякається Настя.- Хіба чи не кликали його в комісію?» - подумала. Чує Настя - стає жарко. «Не треба дивитись на його»,- подумала й одвернулась в другий бік. Проте не помоглося: починає горіти тіло, горять руки, горить, як у перці, лице.
«От лихо мені!
– жахається вона.- Гляне інспектор і догадається! І що б його зробити, щоб не горіти так?» - кидає очима на всі боки, сидить як на жару.
З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.
«Ой, як же це добре!» - зраділа Настя і зразу - шусть під стіл.
«Поки позбираю їх, може, перегорю під столом»,- подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи. Побачив її та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:
«Маю сказати вам велику тайну.- Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці.
«Чи ви не сказилися? Чи ви не сказились?
– Хоче одіп-хнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра.- Ой лишечко, ой що ж це буде, ой рятуйте ж мою душу»,- тулиться вона до його; а серце як не вискочить.
«Та й чого так страхатися?
– спокійно радить на ухо Петро.- Ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас».
Насті одлягло од серця.
«Правда!
– радісно подумала вона.- А я, й не догадалася. О, який же він розумний, мій коханий!» Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, докупи стулились, затихли, прислухаються.
Так, мабуть, справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.
«Послухаємо»,- повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.
«Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка,- швиденько, як паламар, вичитував інспектор,- производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:
Котилася ой да зоря з неба Та й упала додолу...» -зіпнув відразу голінним парубочим голосом інспектор, немов трохи одлетівши. Настя сполохалась.
«Що це він - сказився?»
«Цить,- моргнув до неї Петро,- зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося».
Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.
«...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!» - виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.
Настя торкнула ліктем Петра.
«Хі!» - засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі - червоний кіс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.
О [тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.
«Какаріку-гу!» - заспівав, немов сусідський півень.
«Умру!» - сказала собі Настя, мліючи од сорому.
А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими гудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:
«Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй...»
«Ех, усе одно - вмирати!
– подумала Настя.- Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!» Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.
«Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!..» - загаласувала комісія.