Оповідання
Шрифт:
«Бач, чого забула,- само прийшло в голову Насті,- забула лампадку засвітити».
І хотіла б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.
«Хай уже так,- думає Настя,- а тепер...»
І стоїть вже Настя серед зеленого-зеленого лугу.
Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.
Травиця шовкова м’якенька, ноги босенькі, - страх як легенько!
«Побіжу!»
Побігла прудко-прудко, вітер об поли б’є, груди розпирає,
«Може б, я й полетіла?» - спадає Насті на думку.
Озирнулась - ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.
«Фрр...» - плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.
«Чи не диво!
– радіє Настя.- А кажуть, що людина не полетить. Ану ж ще...»
Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.
Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх, чи крик - всилу здержує.
«Ану - вниз: чи не вб’юся?»
Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її - легенько полинула над травою. Махнула скілько разів - знову над самими верхами верб.
«От, коли б знали люди, що можна так...» - радіє Настя.
Зірвалась з гілки зозуля.
«Ану я впіймаю цю зозулю»,- думає.
Зозуля на вербу - й Настя на вербу, зозуля з верби на калину - Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.
Зеленіє діброва проти сонця.
Зозуля - між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась та так і шугнула в гущавину зелену.
Чудно так у холодку поміж густих віток, темно...
«Шурх-шурх, шурх-шурх» - черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.
«Де ж би вона сховалася?
– бідкається Настя.- Хіба чи не за отим кущем?» - сіла додолу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.
«Ку-ку!» - визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідуючого Петра Кучерявого.
«Моя годинонько!
– зраділа Настя.- Як він тут?»
А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.
«А коли ж то ми вже бачилися з вами!» - простягає він до неї обидві руці.
Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось - тьох у грудях.
«Геть-геть!
– сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками.- Бо тут, мабуть, хтось є»,- нишком шепнула йому.
«Кахи-кхи!» - басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.
І похмарніло відразу все, осмутніло...
І побігли тіні по траві, і лист на дереві помутило.
Глянув Петро на його, зблід відразу, скривився.
«А, бодай тобі добра не було!» - промовив з жалю, полинув і розтанув,
«Гав-гав-гав!» - залящало десь поблизу Герасимове сто-рожеве щеня. Далі опукою вискочило із-за кущів та так і вп’ялося інспекторові в литку.
«Це ж буде рахуба, як порве!
– вдарилась Настя об поли.- Жучок!
– кинулася вона його одгонити.- Жучок! Жу...»
Прокинулась,- у дворі, помалу затихаючи, гарчить іще Жучок.
Не вспіла щось подумати, як силоміць потягнуло її знову кудись. Вже крізь сон чує, як влетіло щось у вікно, снує по кімнаті й гуде.
...Вона по цей бік, Петро по той. Посередині плине кудись крутими берегами блакитна вода, леліє... Вітрець гонить хвилю, очеретом гойдає. Заходить сонце, палає небо, червоніють проти його дрібненькі мережані брижі на воді.
«Іди, йди!
– проганяє вона Петра.- Йди!»
А йому так не хочеться: ступить раз-два та й спиниться, жалібно так очима благає.
«Не мнися, йди!
– одгонить його без жалю Настя.- Бачиш, який ото селезень по воді плаває».
«Ну то й що, як селезень?» - питає Петро.
«Еге... що!» - одмовляє Настя, а сама й не знає, що саме. А селезень кружить по воді, та все гуде, та все гуде. Далі - пуць у воду - уринув та й нема. Хлюпнуло коло ніг.
Настя зирк - та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор.
«Бач - що?» - одними очима промовила до Петра. Той схопився руками за голову й знову пішов димом. А інспектор підходить до неї та очима так і пряде по їй, так і пряде.
«Що це він?» - дивується собі Настя.
Взяв її рукою за підборіддя, а другою рукою за стан обгортає:
Хмизом-низом, Під дровами,-підспівує й підморгує.
«Еге!
– подумала Настя.- А тоді, бач, я й не догадалася, нащо він за щоку брав».
А він нахиляється то до одної щоки, то до другої та тільки: жж... гу. «Так ось який він!
– думає Настя.- Хай же тільки займе: ну й вибатькую, ну й вибатькую ж...»
«Ж-ж-ж...» - загув він над самим її ухом.
Настя набралася духу:
«Геть!..»
Кинулась у холодному поті.
– Та й що це зо мною діється,- вже розсердилась на когось Настя,- завтра екзамен, а воно таке верзеться - тьфу!
– Сердито одвернулась до стіни, вкрилася з головою.
«Я вам, я вас, та я ж вас!..» - тупотить ногами інспектор.
Настя стоїть перед ним ні жива, ні мертва. Надворі хмариться чи на дощ, чи на вітер. Екзамен минув уже, коли і як - Настя не пам’ятає. За столом у її кімнаті сидить шкільна комісія, дожидає, поки інспектор переказиться, куняє.