Осінні новели
Шрифт:
Спершу була думка навідати товариша мого і земляка, сільського учителя Марка, з котрим я учився в семінарії. 3 ним я мав на думці порадитись, що робити далі.
Вимандрував я потягом, аж раптом залізниці скрізь стали, і далі я мусив іти пішки. До Марка було не близько, проте мандрівка видалась легка й весела. Люди стали скрізь такі щирі, сердечні, довірливі. Підвозили, пускали ночувати, пригощали. Через кілька днів я непомітно і без утоми добрався в село, де за вчителя був мій Марко. Вечоріло. В кімнаті було темно, тільки коло грубки стояло червоне жарево. Там у соломі кублився в червоному сяйві дід.
Привітався, розпитую.
–
– Балакучий дід починає розповідати, як і за що забрали Марка.- Якже, забрали! Та ще як забрали: і весілля не дали гуляти - з-під вінця взяли.
– То він женився?
– дивуюсь.
– Та ото ж так женився: він у тюрмі сидить, а вона по хуторах ховається, бо приїздили вже й за нею.
– Учителька?
– Цієї осені приїхала. Наслужила. Учителів порозгонили, школярі самі порозбігались, люди бояться й близько підійти, бо забрали декілька селян, що вчащали до школи. Аж сумно якось стало. Якась пустка - не школа.
Коли полум’я у грубці спалахувало, було в кімнаті й досі ще помітно сліди трусу: полупані стіни, розламана шафа, долі купою книжки й папери.
– Крім мене - ні духу. Часом нагляне учителька. Посидить трохи й знову тікає...
Дослухається: грюкнуло в сінях дверима.
– Та оце, мабуть, чи не сама Наталія Андріївна!
«Побачу, що то за пташку Марко впіймав»,- думаю.
Рипнули двері. З сіней подуло холодком, і в кімнаті задзвеніло.
– Я чула - в нас гість?
Влетіло щось, як великий нічний метіль, радісне, схвильоване. В обличчя не бачу - темно. Не вспіла привітатись, загомоніла голосно, радісно:
– Не знаю, чи вірити, чи й ні - у місті, кажуть, повипускали вже із тюрми політичних в’язнів. Маніфестації, мітинги, прапори!.. Таке!..
– Хто казав?
– Люди казали, що були сьогодні в місті. Якщо цьому правда - завтра й усі наші будуть дома.- Розповідає, як рідному.
Її хвилювання передається мені. Разом із тим одчуваю в її голосі щось справді чудне, а що саме - не доберу.
Роздягає пальто, гомонить. Між іншим:
– А ви ж звідки? Учитель?
Одповідаю коротко, бо помічаю, що до моїх слів не дуже дослухається: чи цікаве ж їй тепер моє власне.
Аж одразу здригнула, і рука її застряла в рукаві пальта, що почала скидати.
– Так ви, кажете, недавно з Глухова?
– З Глухова.
– З інституту?
– Так...
– А не знали ви там...
І щось тепле забриніло в її голосі - тепле й тривожне... Чогось захвилювався. Чого - й сам не знаю. Дужче. Дужче...
– Не знали ви там... земляк мій, товариш дитячих літ... І я чітко і ясно чую своє прізвище.
Мене рвонуло до неї. Придивляюсь:,
– Тася! Невже?!
Вона, здивована, швидко пригнулась до мене:
– Хто такий?
– І одразу на всю школу: - О! Гляньте!.. А нам, писали, що вас арештовано! Як ви тут опинились?
Враз пригадав я останню зустріч.
– Ні, спершу скажіть мені, де ви ділись, як приїздили отоді в хуртовину до мене в школу?!
– Де я ділась?
– дзвінкий сміх на всю школу.
– А ви, певно, подумали, що то була якась мара, привид? Еге ж?
То була справді химерна зустріч. Почну здавна.
Ми останній рік у сільській п’ятилітці... Осінь... Шкільний сад. Нас, учнів, пускають туди разом із осінніми
Заходило сонце.
Глухою доріжкою попід високим барканом туди й назад, як вартовий, ходила в саду доросла дочка учителя, красуня Маруся. Ходила в старенькому пальтечку, хусткою закутана, смутна й задумана, як сама рання осінь. Нам здавалось, що вся її постать була окутана жагучою таємницею, з якої ми дещо вже чули.
Ми сиділи троє. Тася, я, мій суперник у класі й перед Тасею - Марко. Тася конспіративно розповідала нам про те, що Маруся має їхати за женихом кудись аж у Сибір. Під великим секретом читала нам «Марсельєзу», [4] що переписала в Марусі. Марко дуже критично поставився до Марусиного заміру: «Він заслужив, то нехай і одбуває, яка ж її лиха година жене в неволю?» А коли почув: «Нам не надо златого кумира...» - очі поширились, уші почервоніли, не дав дочитати, крикнув: «Порви! Я й слухати цього не хочу!» Затулив уші й побіг геть.
4
– французька революційна пісня, державний гімн Франції. Створена 1972 р. К.-Ж. Руже де Лілем під назвою “Бойова пісня Рейнської армії”. До Парижа її приніс марсельський батальйон, звідси й назва - “Марсельєза”.
Одійшов од гурту, розгорнув книжку і почав зубрячку.
В альтанці Тася одна залишилась зо мною. Говорили досхочу.
...Незабаром Тася мала виїздити зовсім із нашого містечка, і ми довго мріяли про майбутні наші зустрічі... Хоч не на засланні, так у тій сумній школі, що колись я буду в їй за учителя. Навколо альтанки кружляє з книжкою Марко. Кашкет у його перекинутий козирком на ухо, як у людини, яка запила з горя. Одначе гризе він текст із книжки уперто й енергійно. Разом із тим з такою ж енергією він успіває слідкувати за нами, раз по раз одриває очі од книжки і кидає на нас гострі, тривожні погляди. Він помітив щось гостро цікаве й небезпечне.
Фантазія у Тасі - завжди буйна - тепер палає огнем. Розчервонівшись, вона малює, як десь у глухому закутку в убогій школі сидить молодий учитель, самотній, зажурений, далеко од рідних. Надворі - ніч. Надворі хуртовина, нещастя, вікна снігом позамітало, виє звіром...
...Голос у Тасі тихішає, очі потьмарились: «..:Коли слухає він - крізь бурю, крізь хуртовину щось стукає у вікно: «Одчиніть!»
Я знаю, хто це мусить бути, проте дожидаю в хату цього гостя з таким захопленням, з нетерплячкою, що аж у грудях у мене стукає...
Аж ось Марко...
Він, здавалось, зник був зовсім з наших очей, тепер не витримав - виринув в гостро цікавий момент, як із води. Стоїть, зухвало, прищуривши занепокоєне око.
– А я наперед знаю, що буде далі. Хочете - скажу!
Тася змовкла, нахмурилась. Далі хитнула головою. Презирливо, гаряче:
– І ото не сором ходити по підслухах! Паламар!
– Паламарем дражнили Марка за те, що він часом прислужував у алтарі, надіваючи мальований стихар. [5]
5
– Стихар - довгий, з широкими рукавами одяг дияконів і дяків, який одягають під час богослужіння.