Осінні новели
Шрифт:
Мене торкнуло якесь підозріння:
– Зажди! А звідки вона знає мене?
Славко трохи зніяковів:
– Це - таємниця. Про це довідаєшся, як будеш у неї. Так підемо?
Я давно і жагуче хотів бачити заборонені книжки, а тим більше прокламації, тому одразу ж погодився.
– Ти оце, може, зразу з лісу?
– питаю.
– Прямо з лісу й до тебе. У лісі - з самого ранку... Виголодався, як собака! Винеси, як можна, мені кусок хліба,- несподівано прохає він, одразу по-страдницькому скривившись і ковтнувши слину.
Я виніс із хати скибку хліба, нарвав у садку полапки, до зірок, жовтих слив.
Питаю:
– Ну,
Рот у Славка був повний, закрутив захоплено головою:
– Кра...
Удавився.
Прокашлявся.
– Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі!
– 3 щирим захопленням почав розповідати, яке в неї лице, які очі, брови, яка коса. В карих живих Славкових очах палахкотіли іскорки недалекої, невпокійної, гарячої юності...
На дворищі видніло. З темряви прояснялись контури ясенів. Над ними вгорі хтось енергійно розбирав і розкидав верхи темної зоряної повітки. Прояснялось бліде невпокійне обличчя Славкове: спав поруч мене. Мене теж долав сон. Як засипав - примарилось: хтось лізе угору по дубові до нашого журналу. Аж кинувся.
Дожидав я Славка другого дня до вечора. Нема мого Славка. Другий і третій день - теж.
«Може, передумали... а може, Славко з ревнощів побоявся... Згаряча пообіцяв, а потім передумав. Ну, обійдеться і без того. Мені не до того».
Надійшов день, коли мене мали виряджати в семінарію держати іспит. Наше містечко щороку посилало туди душ три-чотири, і для виряджання учнів уводився вже звичай, досить урочистий і зворушливий... «Посланець» - так можна теж назвати цю картину. Як у свято, лампа в нашій хаті горіла на карнизі. Повно гостей - дядьки, тітки, сусіди. Коло порога мнуть у руках шапки куткова дітвора.
Мати заплакана, тітки на лаві задумані, дядьки суворо зосереджені. Вони позирають на мене недовірливо, як на дезертира, що тікає з рідної хати, вичитують у дорогу заповіти, вироблені гірким бідняцьким досвідом:
– Не забувай батька, матері!
– Бідних людей не цурайся!
– Пам’ятай, з якого коліна ти сам вийшов!
– Письма пиши, не гордуй рідними!
Я ходжу тихий-, покірний, увічливий. Мені здається, що виряджають мене дійсно за посланця кудись, у ті чудові краї, де людям світ легший і ясніший. Мене першого в нашому роду, з діда-прадіда!..
Заторохтів під вікнами віз - заїхав до мене товариш, якого дражнили Чудо. В хаті все заворушилось. Прощаюсь. Цілую руку в батька, в матері, цілую руку у старих дядьків і тіток - натруджені руки, з гудзумахами, із покаліченими пучками, які вони соромливо давали з рукавів.
Кусаючи губи, швидко виходжу з хати й сідаю на віз. Щось бадьоро гомонить мені збоку товариш. Я його не чую. Я дивлюся на свою рідну хату. Стареньку, похилену, найбіднішу на цьому кутку, з заваленим дахом. Потім одхиляю швидко од товариша в другий бік голову, щоб не бачив моїх сліз.
Шкода мені своєї хати, школи, товариства, «діда». Я наказую товаришеві, що залишається в тутешній школі ще на рік:
– Гляди, гляди, Чудо, бережи наш журнал, нікому не давай, навідуйся, щоб хто не вкрав...
Минуло п’ять місяців.
Зимові свята... Нас кілька душ товаришів із колишнього лісового гурту, що на осінь був роз’їхався вже по інших школах, поприїздили на перерву до рідних. Кілька всього минуло місяців, а повиростали, де в кого вже й пух на губах. В кожного нове щось, кожний зміцнів, од кожного
Зійшлися під Новий рік в одного з товаришів у хаті.
Шум, гам, співи... Хтось згадав журнал. Насилу пригадали: журнал? Як це давно було! Здається, пройшли не місяці, а роки! Які ми були діти!
– А що, коли б оце поїхати в ліс, провідать «діда»?
– Зашуміли: - Вчинити «мальчишник»!
– А справді! Повіншуємо з Новим роком!
– З візитою до старого!
– Чудово! Їхать!..
І незабаром ворота одчинені, буланий запряжений, на санях гурт - п’ять душ.
– А це ж куди? Мо’, сватать котрого?
– Поїдемо, тьотю, до «діда» в гості!
– Вечерю «дідові» одвеземо!
– Якому дідові?
– Тому, тьотю, що в лісі.
– От хай бог криє: лісовикові?
Регіт.
– Ньо!.. Гаття!.. Вйо!..
Дорога рівна, гладенька, ніби й не їдемо. Здається, нерухомо стоїмо на снігу, а буланий на одному місці витинає танок, кидаючись снігом нам у гарячі обличчя.
Угорі, всім своїм золотим гуртом, зорі водять кругом нас тихе коло. Одно одного одпихаючи, товпляться до нас хати, сади, мережані в іній, клуні. Мов на змаганні - хто кращий. Самі дивуємось, як у нас швидко: ось сиділи в хаті, а ось летить уже до нас наш ліс, мов хмарою, білою повіссю накритий. Ось стара цегельня в лісі - сумна руїна, що дихає легендами. Тут в холодній гущавині скільки, було, біліє ландишів!.. А ось знайоме старе дерево, обпалене громом, що скидається на монумент Володимира в Києві... [1] Ніжно і радісно хиляться до нас знакомі кущі й дерева. Нижче позвисали до нас лісові зорі, юні, блискучі, великі, як дитячі очі... Вітають нас.
1
– Памятник князю Київської Русі Володимиру Святославовичу, встановлено на нижній терасі Володимирської гірки у 1853 році. Автори: скульптори В. І. Демут-Малиновський, П. Клодт, архітектор О. К. Тон
А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє - радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Нового року ніч.
Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...
Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий «дід». Загорнувся білою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чудно: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зачарував.
– Діду, го-о-в!..- розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.
– Ов-ов-ов!
– з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний «дід».
– З Новим роком! З новим щастям!..- І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...
Під дубом на снігу горить огонь - великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує проти огнища спина буланого.
Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:
Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]
2
– Українська революційна пісня, музика А. Вахнянина.