Осінні новели
Шрифт:
Ми перейшли в другий куток саду. Посідали під гущавиною на старій, трухлій лавочці. Трохи переждавши, вертаємось до того ж.
«...Стукає у вікно: «Одчиніть».
– А хто такий?
– «Гість з далекого краю!..» - А вигляньте, діду, хто то стукає до нас так пізно?
– Пішов дід одчинити. От увіходить у кімнату щось закутане, снігом запорошене...
І наші мрії набирають дедалі такого захвату, що ми на мить перериваєм їх вигуками: «А що, коли б це справді так!» Нам до жаги хочеться, щоб іменно так і було колись, і ми обіщаемось, що б там не було, а так колись і зробити, до дрібниць!
– Руку!
– і ми гаряче тиснемо одно одному руку. Тихо, з сердечним
Мов із землі вирісши, із кущів визирнуло знову Маркове обличчя. Губи осміхаються, а в очах щось покривджене, ревниве, уперте. Здавалось, за всяку ціну він вирішив не допустити тієї нашої зустрічі навіть у мріях.
– А хто ж то там закутаний та запорошений?
– Я! Чорт рогатий!
– раптом визвірилась на нього Тася. Стулила злісно губи, обвела навкруги тоскним поглядом. Коло альтанки лежала мітла. Вхопила вона ту мітлу і вітром за ним! Той задки назад-назад, обороняється святою книгою, як щитом, далі не витримав, повернувся і з диким гиком ударився тікать, куди бачили очі: через баклажани, капусту, через айстри, жоржини, піони, топчучи їх, як коняка.
– Квітки! Квітки топчете! Чорти болотяні!
– разом загукали голоси із різних кутків саду.
Тася кинула мітлу, злякано - назад. Марко, угнувши голову і винувато посміхаючись, звернув з грядок. Пішов од спокуси в другий куток саду. Тася вернулась, задихана. Сіла, задумалась. Думки розбиті. Здавалось, уже годі налагодити те чарівне мереживо мрій, що так нагло його сплутано. Аж минає кілька хвилин, і обличчя у Тасі починає знову вияснятись, як небо на годину. В очах у неї непереможно спливає, як хміль із води, те замріяне, золоте, що ніяк не хотіло тонути, і, червоніючи, Тася доводить-таки своїй казці краю:
«Гукає у вікно: «Одчиніть!»
Виглянув із-за кущів бузку червоний од зубрячки Марко, повів у наш бік певним оком: «Мені,- мовляв,- зараз немає часу, проте будьте певні, що так воно не буде! Все зроблю, а тієї зустрічі не дозволю!..»
Тася незабаром після того виїхала з нашого містечка. Я поїхав учитись. Я не знав навіть, куди вона поїхала, проте все ж був певний, що, коли прийде той час, я неодмінно десь знайду її.
Життя в семінарії кипіло: співи, музика, диспути, вечірки, література - всього захопило мене з головою. Одначе хоч вряди-годи я згадував, що в мене десь є ніби наречена, ї навіть з’явилось один раз гостре бажання написати їй листа, тільки не знав - куди посилати. Почав з осторогою випитувати про це у Марка, що учився курсом нижче в одній зо мною семінарії. Ніби й думать про неї забув:
– Яка Тася?
Нагадую - ще й розсердився:
– А почім я знаю?!
Так і не послав.
Закінчив семінарію, поступив за вчителя. Моя школа поміж глухими хуторами одна на роздоріжжі, в степу. В школі нас двоє: я та моя стара неня. Все сидить коло вікна - на руку схилилась, тоскними очима дивиться в степ.
– Ні, ніколи не привикну я тут! Діждемо весни - вези мене, сину, додому!
А тут насувалася ще нова нудьга - зближалися зимові свята. Був позабував товаришів, тепер пригадав, сів одного вечора та й напік Маркові листа, що тепер останній рік учився в семінарії. Написав про свою самотину, про глушину, про своє життя, що справді скидається на заслання. Про те, що ця школа таки й була за місце заслання непокірних учителів. Щирого, гарячого листа. Прохав наостанку заїхати до мене на свята в гості. Послав.
Святки... Одного дня зійшлася до мене в школу малеча по книжки. Надвечір надворі почало мести. Я поспішав швидше роздати, бо діти всі з
«Померзнуть діти, куди їм вибратись із таких заметів!» І тепер стоять вони, як живі, передо мною. Уляна, більшенька, рушником підперезана, з великими очима, як темні волошки, Матвій, зовсім малий, осуркуватий, [6] розумний качан. Уляна коло його - як нянька: прийдуть у школу - роздіне його, розмотає, руки йому нагріє, під носом витре. Далі сідає поруч, як перед божком, покірно й довірливо зазирає йому у вічі: «А дивися, Матвійку, чи оце я так написала?» І суворий Матвійко починає перевіряти їй лекції. В науці Матвій куди за неї сильніший... І от замерзли... Завтра знаходять їх у снігу... Завтра поміж жінками на хуторі розмови: двоє школярів замерзло, обнялися, сердешненькі. Книжечки до грудей попригортали, щоб не згубити...» Уявив собі обличчя цих жалібниць.
6
– осуркуватий - сором'язливий.
За кожуха, за шапку - з хати! Вийшов за школу - світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс. Мов хто жене батогом. А думка, як огнем, пече: «Все це ні к чому - дітей уже десь позамітало. Книжечки до грудей...»
Стану, гукаю: «Улянко!.. Матвійко!..» - тут коло мене і голос умирає. Стомився, падаю в сніг, а думка така вже в, мене: «Коли діти замерзнуть, краще, й мені б не вертатися». Одна тліє надія: здається, їхали з базару - може, їдучи, хто взяв на сани. А як ні - замерзнуть. Раптом над самим ухом: «Дзінь-дзінь!..» Дзвоник, тихенький, як у кімнаті. Схопився на ноги, озираюсь: з другого боку - «дзінь-дзінь», мов у піжмурки грається; бурхаю по снігу, кручусь - нічого не бачу. Коли раптом щось дихнуло в лице мені гарячим, і перед самим своїм носом я бачу конячі голови, мов із снігу виринули. Примара? Вирізується з метелиці невиразний силует саней.
– Стій!
– гукаю, мов за гони.
– А хто там?
– одгукується мов за лісом.
– Школярів не стрівали?
– Бачили-бачили - в хуторі, хтось на розвальнях підвіз. Ще нам дорогу розказали.
Спершу аж гаряче стало од радощів, а далі раптово стало мені чогось тривожно:
«Як я думав, так і сталося... Ой, чи не сон це? І хура якась підозренна...»
Чую, питає:
– А ви ж звідки будете?
– Я учитель із Буртянської школи.
– А коли ви учитель, то сідайте, будемо їхати разом: гостя до вас везу!
– Якого гостя? («Чи не Марко?» - блиснула думка).
Озивається щось інше, голос тонкісінький, слабенький, якийсь нереальний в хуртовину, в степу. Мов мініатюрний срібний дзвоник.
– А чого це ви, пане вчителю, так довго тримаєте дітей у школі? Тож можуть замерзнути! Що, не впізнаєте?
– І дзвенить десь як під шапкою: - Пригадайте сільську школу, сад, Марусю... Не пам’ятаєте? Та я ж ота Тася, що колись обіщала приїхати до вас у школу в гості...
Мурашки полізли в мене поза спиною: «Так і є! Це мені сон! Це я замерзаю в степу. Коли людина замерзає, їй, кажуть, дитинство увижається».