Осінні новели
Шрифт:
За ці три дні ліс одмінився зовсім, мов і не він. Раніше, було, стрічає, як брата,- тепер - ворожий, чужий. Та й не до мене йому: в його, бач, війна з вітром, аж кипить. Я спинився, розглядаю: справді - як на герці.
Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий. Почорнів увесь, як розбійник, мов мечами, січе на всі боки голим галуззям...
Люто налітає на його вітер, рве його, смиче з усіх боків, шапку його золоту з голови зволікає, зриває його мальоване манаття, шпурляє під ноги... По ровах, по ярках в коліно лежить того кольорового шмаття.
Шукаю очима: а де ж «дід»? Ага! Ось він.
Муром стоять старі дуби,
Я не витримав. Став на рові - рупором руку.
– Діду, го-го-в!..- на весь ліс, як колись, було, школярем.
І одразу в лісі повно встає давнього гуку і привидів: «Бурса на бурсу! Бурса на бурсу!..»
Вчуваються дзвінкі як криця голоси. В очах мигтять школярі... Без шапок, чуби спітнілі, руками вимахують, ідуть гурт на гурт...
«Хлопці, сюди!
– скликаю я в думці до себе лісове товариство.- Що в мене є! Ой, що в мене є! Коли б ви знали!.. Тільки нікому-нікому!.. Ось!»
Спотикаюсь на пеньок, кидаюсь. Згадую, що все це минуло і не вернеться. Зітхаю: «Прощай усе...» І знову фіалки...
І зразу вихором влітає такий гарячий наплив радості, що мені стає жарко: «Це ж уже я справді їду?! Це ж передо мною стелеться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кличуть на боротьбу із темрявою, з страхіттям! Це ж справді мене можуть арештувати, коли побачать, що в мене в кишені!»
...І знову смуток: стоїть «Голуба Дача», вікна дошками позабивані, на дверях - великий замок... Справді, як мандрівні огні: прилетіли звідкілясь, блиснули, зникли... Шукай тепер...
І одразу нова гаряча хвиля змиває і той смуток до останку:
«Ну що ж! Вони, ті чарівні очі, ніде, як у тому ж морі! Колись виринуть і знову заблищать, як пара мандрівних огнів, гарячих, таємних...
Заблищать! Хоч не вони, так такі ж самі! Точнісінько! Світ широкий, а молодість - казка, а в казці чого-чого; не буває».
Спереду засвічувались у тумані залізничні огні, ніби розцвітали велетенські золоті лілії...
...Ось і станція. На станції ніби свято. Гомін - як музика, люди - як тіні. Коли сів у вагон - сам незчувся. Сів коло вікна, припав гарячою щокою до піибки, щоб лиця мого, моєї радості, мого дурного сміху людям не було видно: вони ж не знають, що мені світять живі огні, що лечу я з шумом і з грюком! Мчу кудись у небо, в зорі, в тиху, таємну зоряну куряву-млу...
А в тій курявій, зоряній млі - тільки сплющу очі - пахнуть мої юні, мої перші фіалки.
НА КАЛИНОВІМ МОСТІ
Зала двигтіла золотими огнями. В широко одчинені двері гриміли чобітьми делегати з’їзду.
3 розстебнутими комірами, розхристаними сорочками, звідки визирали волохаті груди, потоком пливли вони прямо з бурхливого засідання, ще червоні од суперечок, з туманом і нервовим бляском в очах. Стиха жагуче докінчуючи суперечки, сідали вони по рядах, не гаразд розуміючи, куди й чого, власне, вони товпляться. Тільки після того, як на естраді почала шикуватися співоча капела, всі згадали, що тут має бути концерт.
Грізно одгримів «Інтернаціонал» [3] і в блискучу залу, здавалось, соромливо увійшли і тихо стали попід стінами сільські
3
– міжнародний пролетарський гімн.
«Цс! Чш!» - сердито зашуміло круг неї, і вона, зашарів-шись, як піон, сіла, мов присоромлена школярка.
«Хто ж це?» - вертиться на думці. Аж ось із естради зашумів вихор звуків, усе потопляючи,- вихор плачу, жалю.
Запрягайте коні в шори, Коні воронії, Та поїдем доганяти Літа молодії...Вхопили на крила вихорі-коні, помчали кудись у туман за піснею.
Про ту жінку, що не міг впізнати, зразу забув - тільки її очі із золотим веселим огником летять за мною в невідомі простори... Линуть, ясніють, молодіють... Ген-ген мріють дві гори в тумані. Як веселе марево, із-за гори, перехитуючись з одного боку на другий, увесь у червоних стрічках, з квітками, мчить заквітчаними кіньми химерний якийсь весільний поїзд - з червоними маками-прапорами! Музики, бубни, сміх.
Марево переходить у сон, легенький, як подих вітру: ніби підходжу я до їх, а серце чогось б’ється в мене. Питаю: «Що ви за люди?» А вони сміються, загадкові й таємничі: «Хіба ж ти нас не знаєш? Ми ж твої літа, що наздогнав ти нас кіньми вороними!» Приглядуюсь, а на тому шафері справді моя сива шапка, що купив я колись у Глухові, і кучері з-під шапки, як у мене, повилися. Глядь на молодого - молодий - Марко, мій товариш. Дивлюсь на молоду, і молода ніби по знаку мені. Десь я бачив оці очі! Недавно... ось тут...
Кидаюсь до марева, повернувся у той бік, де сиділа незгадана жінка, аж стілець затріщав підо мною.
Стріває мене тими ж осяйними очима, що із золотими, веселими і смутними іскрами. Дивиться, ніби словами промовляє: «Тепер пригадали?»
Мов блискавицею осяяло мені наші з нею дивні зустрічі, що бувають тільки за молодощів... За кілька тих коротких хвилин між двома куплетами пісні облітав мало не всю Україну, на край світу залетів...
Ніби теє було вчора... Стояли роки, темні, як ночі. Насували хмари. Загуло щось у хмарах. Надходила осінь, а з нею - незабутні грізні події. Після кількох років учителювання в народній школі я учився тоді в учительському інституті. Ця остання учительська пристань завжди стояла в місті сувора і мовчазна, як могила. І от тепер у цій тихій, покірній казармі несподівано загули збори, зашуміли протести. Наостанку - страйк. Мене виключили. З легкою душею, без ніякого жалю кинув я ці сумні стіни. Осінь стояла ясна, прохолодна: я купив сиву шапку, в інститутському саду вирізав дебелий грушевий ціпок і подався в мандри.