Осінні новели
Шрифт:
Спогади про Сільську школу прикували мене коло стола.
Місце наших таємних зборів - дуб у гущавині лісу, кучерявий, рясний. «Дід» - ми прозвали його. «Діду, ґов!»- ще здаля гукали до його. «Ов-ов!» - одгукувався «дід», а ми й раді: справді, мов живий.
Ніде в лісі не росло кращих фіалок, як коло «діда»: прозорі, як блакитні хмарки, а головне - всі до однієї пахущі... Багато їх стрівав я після того, усяких, та вже вони не пахли мені так, як ті мої
Вірші на містечкове крамарство, сатири на міщанство, карикатури на місцевих прикажчиків, кавалерів і крамарівен-панночок - такий по більшості зміст журналу. Крім, звичайно, шкільного життя.
Ми з’являємось із нашим журналом в школі, на колодках між парубками, на співках між хористами і хористками. Вигляд у нас таємничий. Так ніби на кожного з нас от-от чекала тюрма й кайдани. Дехто з нашого гурту запевняв, що нашого «діда» взяла під догляд місцева поліція, що бачили, як швендяють у лісі, слідкуючи за нами, шпигуни. Слава про нас гуде в містечку.
Незнакомі обивателі нам бадьоро підморгували, якісь панночки нам привітно осміхались. Казали, що якась із них хоче ввійти до нашого гуртка. Загалом - охочих пристать до нашого гуртка і не одіб’єшся...
Довго не приймали до гурту Славка: з панночками водиться - непевна людина. Зрештою - упрохався.
А приймали в гурток урочисто. Для Славка це був щасливий день. Схвильований і радісний, глибоко одчуваючи вагу моменту, він стояв коло «діда» і складав урочисте обіщання товариству на вірність. Слово за словом він вичитував за товаришами лісову присягу:
– Клянуся «дідом», його корою і листом...
– І корінням!
– грізно гриміла, підказуючи, громада.
– І корінням!..- покірно вичитував Славко.
– І насінням!
– І насінням!
– Гризи кору з дуба!
Славко совісно береться гризти шматочок одлупленої з «діда» кори. Наказували:
– Гляди ж, Славко, не плещи своїм панночкам чого не треба!
Останні цього літа збори коло «діда». Мало не рвесь наш гурток цієї осені роз’їжджається із містечкової школи вчитись далі: в учительських семінаріях, у технічних, у фельдшерських - куди тільки була змога з нашою освітою. Вирішили - з’їхавшись на те літо на спочинок, вести журнал далі, а тим часом гарненько сховати його на зиму тут же, в «діда».
Наостанку я вписав у журнал свій вірш. Вірш мав заголовок «Посланець». Зміст - думи учня-селянина перед тим, як має для науки кидати рідну убогу хату. Вірш, одповідав загальним настроям і всім дуже сподобався. До вечора то од одного, то од другого задумано виривався початок вірша:
Чогось вчора дуже рано Впала осіння нічка... – Чого ж в тебе не гасилась Допізна, сину мій, свічка?..Дехто
На тому й закрили збори.
Зшиток загорнули в хустку, далі - в лубок, заховали в потайному дуплі, високо на тому ж дубі. Листом присипали, притоптали.
– Прощай, «діду», до того літа!
Аж довелося ще раз одвідати «діда» цього літа.
Одного теплого липневого вечора я в гурті міських хлопців-співаків пішов у ліс купатись. Співали, гомоніли, доставали в кущах світляків. Розповідали злободенну чутку про те, що тут, у лісі, бачили баби русалку. Сперечались: одні вірили, другі - ні.
Коли проходили недалеко од «діда», хтось спинився:
– Гляньте, що воно біле коло дуба?
Коло «діда» справді вирізувалось щось у білому.
Притихли. Далі гвалт:
– Русалка! Ловіть!
З галасом, з вереском сипнули через зелену галявину до дуба. Білий привид без шуму знявся, тихо полинув до очерету і в очереті зник. За очеретом заплюскотіло. Злякано загуркотіли весла.
Хтось зопалу стрибнув за білим в очерет і раптом простягнув руки назад, грузнучи в трясовині:
– Рятуйте!
Регіт. Витягли.
Ішли далі - веселі, схвильовані, аж ліс гомонів. Той, що шурхнув, було, в очереті, розповідав, що заглядів у тії панни очі: чудні - справді, як у русалки.
Дехто:
– То ж вона і є.
І знову суперечки: «Русалка!»
– А що? Не ми казали?
Раптом маленький хлопчик, що був у гурті, розповів: бачив - хтось сидів на дубі другий, у білому козирку.
– Чому ж ти тоді не сказав?
– Боявся.
Сміялись - не пойняли віри. Цікавіше було, щоб то була русалка. Ось і пісковий берег. Пороздягались: «Чорт із води, а я в воду!». Гуп! гуп!
– тільки летіли бризки.
Минуло днів зо три. Жнива.
Вернувшись з поля стомленим, я навіть без вечері, з гостюками на шиї, послався і ліг серед двору на возі, на снопах. Ліг і одразу міцно заснув. Уночі щось довго і вперто мене будило. Продираю очі: сяє проти зоряного неба білий кашкет.
– Хто такий?
Голос тихий, таємничий:
– Не лякайся, це я!
– Славко?!
– В новому білому козирку - я зразу не впізнав його. Теребиться до мене на віз.
– Приніс тобі велику радість!
– Яку?
– продираю заспані очі.- Яку радість?
Він починає розповідати: зо мною хоче познайомитись одна дівчина. Має зо мною щось говорити. Вона - дочка одного вчителя, висланого за «неблагонадійність» із Київщини в нашу Чернігівщину, і живуть вони тепер у нашому лісі, в «Голубій Дачі». Мають заборонені книжки. Що ми бачили в лісі поліцаїв, так то за ними.
Далі стиха: показувала прокламації... (Мене кинуло в жар).
Так от цяя Маруся і наказала Славкові, щоб він неодмінно завтра привів мене до неї. Вона, бач, дуже цікавиться моїми думками, віршами...