Осінні новели
Шрифт:
З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...
Гомін, співи, сміх, вечеря в «діда»...
– Журнал! Доставайте журнал! Написать «дідові» привітання!
Гуртом підсадили одного на дуба.
– Ти ховав, ти й доставай!
Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...
Всі з тривогою:
– Що таке?
Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...
– Нема!
– Шукай!
Шарив знову, довго, вперто...
– Нема: украв
– Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.
– Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?
– Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.
– Написать!
Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.
Роз’їхались, забули всі.
Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...
І от через три роки - як із неба впав!.
Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть питання:
«Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?»
Миготить щось - от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймається, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.
Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:
– Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?
Проте дослухати материних слів знову не дослухав.
Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вскочить. Читаю:
Чогось вчора дуже рано Впала осіння нічка...Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.
«Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати...»
– Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?
Мати:
– Там лист є, шукай.
Труснув зшитком - лист випав мені на коліна. Читаю - так, вона:
«Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам багато хорошого. Хто я - про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та «русалка», що потайки украла журнал у «діда» за допомогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догадались, хто він такий...»
Мене рвонуло!
Я одразу уриваю читання:
–
І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,- пригадав...
«Так і є - він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!» - і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:
«Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за «русалка» коло дуба і кого то другого бачив хлопчик на дубі? Га? В білому кашкеті».
І ще:
«Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім товариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручуваться, бо ось доказ... Піду в ліс...»
«Читай далі!» - хтось ніби шепнув мені.
Раптом стало мені чогось турботно. З якимось смутним передчуттям я кинувся дочитувати листа. Аж так:
«З Вами, мабуть, більше не побачимось. Строк нашому засланню вийшов, і сьогодні ми виїздимо од вас, мабуть, назавжди. Шкода, що не прийшли, коли я прохала Вас. Треба було сказати Вам багато-багато. Ну, та Ви ще почуєте про це. Може, й не раз. Прощайте!..»
День отемнів мені, узяв жаль, запекла досада:
– Поїхала!
– Лист писаний вчора.
Погасли огні...
Безпорадно сів я на полу. Низенько схиляє до мене своє лице мати моя, лукаво осміхається. (Ох, ці матері!) Держить у руках іще якийсь папір...
– Ото треба було шанувати дівчину, то й не думала б їхати. Я гадала вже, що то й справді ти молоду собі знайшов, а ти, бачу, тільки в лісі дурно черевики порвав!
– Звідки ви все це знаєте, мамо?
– А ти думаєш, що ніхто не бачив і не знає. Хуторські жінки он сміялись уже мені на базарі, як передавали листа. «Дожидайся,- кажуть,- Прісько, собі невістки з лісу». Я ж уже казала тобі про це, а ти, мабуть, і не чув.- Мовчки, з хитрою осмішкою, суне мені в руки згорнуті листи.
– А це ще що?
– Це дарунок з тих же рук. Передано й наказано: тільки в твої власні руки і нікому іншому!
– Дивиться допитливо і з ніжною посмішкою, угадує: «Чи не про любощі?»
Розгортаю. На гектографі друкований текст. Зверху чітко: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!..»
В грудях забило дух...
...Не спав я з тим дарунком цілу ніч.
Другого дня все мені смутно, все мені пахнуть фіалки, все теє школярство пригадую. Мій брат у других надвечір одвозив мене на станцію. Брат поїхав шляхом, я заскочив у ліс попрощатись із «дідом». День був смутний і вітряний.