Останній шаман

Тисовська Наталя

— Ну, навіщо? Навіщо? — долинув важкий басовитий голос.

— Що — навіщо? — голос жіночий.

— Як незручно!.. Як негарно!.. — бідкався голос чоловічий. — Хтось варив, старався…

— Дурню ти, дурню! — лагідно заспокоїв його голос жіночий. — Той, хто варив, тільки радий буде, що миски поперекидані. Це ж добрий знак! Пішли звідси.

І дві постаті — висока, поважна й маленька, вертлява — пішли, тримаючись за руки, в напрямку міста, яке тільки вгадувалося в цілковитій темряві зимового вечора.

Розділ XVII

ЗАРУЧНИЦЯ

Ліна

натиснула на тугу ручку й опинилась у довгому коридорі, який закінчувався ще одною величезною залою, заповненою гральними автоматами та де-не-де — столами, встеленими зеленим. На порозі їй безмовно загородив дорогу охоронець. Ліна простягнула йому магічну картку.

— Проходьте, — відступив охоронець.

Ліна зайшла до зали й одразу зачепилась оком об двох чоловіків, які навіть у задушливому приміщенні казино не схотіли скидати своїх довгих чорних пальт. Від задухи в них розчервоніли пики, аж пашіли. Чоловіки грали в рулетку; перед ними на столику стовпчиками були зложені великі чорні й зелені жетони. Вони напружено слідкували за кулькою, яка скакала по колу. Не випускаючи з руки бокалу з «Маргаритою», Ліна підійшла до столу з рулеткою, де холодноокі гравці напружено чекали своєї долі: кулька крутилася, як божевільна.

— Доброго вечора, — мовила Ліна запанібратськи. — Не заважатиму?

Один із чоловіків на секунду скосив до неї очі, і саме в цю мить кулька зупинилася. Чоловік смикнувсь і стис кулаки.

— Ви не виграли? — легковажно спитала Ліна. — Вибачте, я жодного разу не грала в рулетку…

Товариш неввічливого чоловіка повернувся до Ліни, оглянув її з голови до ніг, підморгнув своєму супутнику, а потім і круп’є, який сприйняв це з незворушним виразом обличчя, і запросив Ліну:

— Приєднуйтеся до нас!

— Дякую, — мовила журналістка, сідаючи в крісло й примощуючи «Маргариту» собі на коліно. — Де мені взяти жетони?

І одразу ж до неї підкотив хлопчина з візочком, на якому стовпчиками були складені різнобарвні жетони, деякі ще загорнуті в нерозірваний папір. Хлопчина зупинився безмовно.

— По десять і по двадцять п’ять, — мовив чоловік, із яким Ліна навіть не встигла познайомитись, і поліз до портмоне за грошима. Ліна теж зробила рух до сумки, але він ображено приклав руку до грудей: — Я плачу!

— Дякую, — сказала Ліна, фальшиво-ніжно зазираючи йому в очі. — Ми познайомимось?

— У жодному разі! — вигукнув чоловік. — Таємниця додає пікантності стосункам.

Ліна висмоктала «Маргариту» до денця, лишивши у склянці снігову кучугуру, яка із жовтуватої одразу перетворилася на білу. Вона пошукала очима, де б поставити бокал, але новий знайомий махнув комусь рукою — і біля Ліни виріс бармен

із тацею в руках. Бармен обережно витягнув із Ліниних стиснених пальців пустий конус бокалу і вклав їй у руку свіжу порцію лимонної «Маргарити».

— Дозволите вас пригостити? — між тим запитав новий знайомий. Його нервовий супутник міцніше стиснув тонкі вуста.

— Дозволю, якщо ви не зловживатимете цим. У мене вже від алкоголю трохи крутиться в голові.

— О, що таке одна «Маргарита»! — незнайомець поправив яскраву краватку, що так пасувала до зелених кольорів, у яких був виконаний інтер’єр приміщення. — Ви граєте? — спитав він Ліну й указав на жетони, що двома стовпчиками стояли перед нею.

— Тільки якщо ви мені допоможете.

— Залюбки.

І він швидко й коротко пояснив їй, як треба ставити. Ліна зважилась. Один із стовпчиків жетонів, подарованих незнайомцем, щез із-перед неї.

— Ви сміливо ставите! — вигукнув незнайомець.

— Ризик невіддільний від моєї професії.

Незнайомець, що, на відміну від свого супутника, всім корпусом був обернений до Ліни й зовсім не спостерігав ні за діями круп’є, ні за поведінкою примхливої кульки, запитально підняв брови:

— Що за професія?

— Журналістка кримінальної хроніки.

— І тут ви?..

Ліна звела на незнайомця великі очі кольору горіха:

— Шукаю убивць Святослава Пилиповича Шапки, головного лікаря районної лікарні міста Рябокінь.

Супутник незнайомця закашлявся, та голови не повернув. Круп’є незворушно робив свою справу. В зал зайшло ще троє відвідувачів, які, придбавши жетони, влаштувалися коло покерних автоматів. Приміщення одразу наповнилося голосами, стуком клавіш, механічною музикою.

— Я читав про це вбивство в газетах, — мовив незнайомець. — І як просувається журналістське розслідування? Хто вбивця?

— Вбивці, — виправила Ліна. — Їх було двоє. Є свідок.

— Секунду, — вибачився незнайомець, нарешті повертаючи голову до рулетки.

Рулетка стала, кулька завмерла, спинивши свій шалений біг, круп’є оголосив:

— Тринадцятий номер.

Незнайомець знову всім тілом повернувся до Ліни.

— Вітаю! Вам щастить.

— Я виграла?

— Хіба не ви поставили на тринадцятий номер?

— О, справді!..

Круп’є віддав розгубленій Ліні виграш, запросив робити нові ставки, знову розкрутив рулетку. Ліна тягнула «Маргариту» через рурочку на цей раз повільніше, бо в її сп’янілих очах уже почали зблискувати химерні ідеї, як вона вивідає, що за диск шукають ці двоє, що за таємницю взяв із собою до могили Святослав Пилипович Шапка. А потім — потім вона принесе диск Оресту і навіть розпитає, як здоров’я його величезного страшного пса, а потім… Вона згадала сумну усмішку Ореста й мимоволі усміхнулась сама, допиваючи «Маргариту».