Останній шаман

Тисовська Наталя

Вони помовчали.

— А знаєте, — заговорив Орест, — ми часто грали з матір’ю в одну гру. Вона давнішня, ми ще в дитинстві її страшенно любили…

— Як називається? — спитала Ліна.

— «Ерудит». Не чули? Прикольна гра. Я вам зараз покажу.

Орест знову, мов його штрикнули голкою, підірвався з дивана й побіг до книжкової шафи, нижній ярус якої займали шухляди, висунув одну, вигріб назовні старі зошити, схожі на конспекти, витяг із-під них коричневу прямокутну пластмасову коробку.

— Ось вона! — усміхнувсь Орест, ставлячи коробку на диван рівно посередині, між собою

та Ліною, й вигрібаючи з неї чорні квадратики з білими буквами й маленькими цифрами внизу та перекидаючи їх догори зворотним боком, аби букви ці сховати. — Отож, правила такі: на кісточках, бачите, літери, які треба складати в слова. А отут дрібненько цифри, бачите, це, так би мовити, «ціна» кожної літери, щоби бали рахувати. На полі починаєте з центру, де білий квадратик. Якщо буква в вашому слові потрапить на зелену клітинку, її вартість подвоюється, на жовту — потроюється, а якщо на синю клітинку — вартість усього слова подвоюється, на червону — потроюється. Запам’ятали? Беріть собі сім кісточок.

— Я, звісно, нічого не запам’ятала, але ви мені підказуватимете, — мовила Ліна, набираючи собі сім кісточок і викладаючи їх на долоні. — Хто починає?

— Ви, — вигукнув Орест, — звичайно ж, ви!

Ліна подивилася на свої кісточки, хвильку подумала, потім виклала на коричневому полі слово «РОМ».

— Нічого кращого до голови не йде, — вибачилась вона.

— Два плюс один плюс два, — почав рахувати Орест, — дорівнює п’ять. Записуємо.

— А в мене слово з двох боків читається! — як скривджена дитина, вигукнула Ліна. — Хіба бали не подвоюються?

— У правилах не написано…

— А ви точно пам’ятаєте?

— Ні, — швидко заговорив Орест, — я вже правил зовсім не пам’ятаю. Ото як грали з дитинства, так і граємо з того, що в пам’яті лишилося. Тому подвоюємо бали!

І він викреслив цифру п’ять на аркуші паперу, розділеному на дві колонки, де над лівою значилося «Ліна», а над правою — «Орест». Потім він виклав на коричневе поле дві кісточки, дописуючи «ДИМ» до Ліниного «РОМу».

— В мене сім, — повідомив він. — Буква «Д» подвоюється. Добирайте собі кісточок до сімох знову.

Вино, що вже було плюскалося десь на денці келихів, знову заясніло, заграло всіма відтінками червоного, і заясніли Лінині щоки — в масть її вогненним вихрам. Гра продовжувалась, щодалі веселіше, і веселішою ставала математика — з криками, з бійкою за дорогі кісточки — десять балів! це ж скарб! — із висмикуванням папірця одне в одного.

— А у вас сто балів! — вигукнув раптом Орест. — Ви виграли! Ще раз?

— Давай!.. Давайте, — виправилась Ліна, зашарівшись.

— Нічого, мені сподобалось, — усміхнувся Орест, накриваючи коричневе поле для слів кришкою й перевертаючи коробку так, щоб усі кісточки, впавши на кришку, перекинулися догори дриґом — і не треба було б їх руками перевертати.

— Що це? — зненацька спитала Ліна, простягаючи руку до білого конверта, скотчем наклеєного на звороті коробки. Орест обережно поклав коробку на диван, відірвав конверт, покрутив його в руках. Тоді повільно розпечатав його. В конверті лежав комп’ютерний диск, на якому приліплена була наклейка: «Дисертація (ост. варіант)». Підкинувши диск у руці, Орест подивився

на нього замислено, тоді підвівся з дивана, подаючи Ліні руку.

— Ходімо.

Вони повз кухню пройшли в маленьку кімнату, де стояла шафа, ліжко, письмовий стіл, а на столі — комп’ютер. Орест увімкнув світло, засунув фіранки.

— Сідайте, — мовив він, запускаючи комп’ютер. — Боюся повірити, що це — саме той диск.

— Саме той диск… — луною повторила за ним Ліна.

Не новий уже комп’ютер довго завантажувався, дзижчав і співав. Заставка «Windows» помалу змінилася ясно-синім тлом — пінним морем, яке підкидало на своїх хвилях старий піратський фрегат. Вітрила були обірвані, і зрозуміло ставало, що виплив фрегат із самого серця бурі, тільки не видно було, чи лишились на ньому люди, чи врятував він хоч одну живу душу.

Нарешті комп’ютер перевірив себе на віруси, й Орест зміг вставити до дисководу золотаве кружальце таємниці.

— Вам страшно? — спитав він Ліну, глянувши на її бліде обличчя, на її з хворобливим блиском очі.

— Чесно? Дуже. А вам?

— І мені, — зізнався Орест.

Він двічі клацнув мишкою по значку лазерного диску, і комп’ютер розкрив вікно, в якому з’явилися звичайні файли в форматі «рdf» — певно, щоб не можна було правити. «Туtul», «Resumе», «Zmist», «Vstup», «Rozdil І», «Rozdil II»… «Rozdil VIII», «Vysnovok», — читали Ліна й Орест і ставали дедалі збудженішими і, торкнувшись випадково одне одного долонями та зрозумівши, що в обох долоні холодні, жаб’ячі, сміялись нервово й очікувально.

— Відкриваємо «Туtul»? — спитав Орест, клацаючи мишкою.

На екрані з’явився білий аркуш, на якому вони прочитали: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація».

— Відкриваємо «Resumе»! — не витримала Ліна. — Боже, невже це воно, невже це воно?

Орест навів мишку, клацнув, невчасно зрозумівши, що не те відкриває: вступ замість резюме. Комп’ютер знову заспівав тоненько, розгортаючи на екрані довгий білий сувій, що в ньому Святослав Пилипович Шапка вписав найголовнішу працю свого життя, яку, на першій же сторінці, присвятив синові. Орест схвильовано шморгнув носом, і Ліна стисла його руку в своїй.

— Все-таки краще почнемо з резюме, — мовила вона, відбираючи в Ореста мишку. За кілька секунд на екрані вони читали важкий науковий текст.

«Назва цієї дисертації — „Моделювання майбутнього“ — може видатися декому антинауковою; нетрадиційна медицина, зокрема, шаманство завжди викликатимуть посмішку у скептично налаштованих учених-традиціоналістів. Але не варто забувати, що шаманство — це тільки один із методів набуття людиною знань про саму себе. Так, радянський учений Г.В.Ксенофонтов виявив одну важливу рису шаманів — знання людського організму й психіки. А в сімдесяті роки радянський учений Вітевін та американський медик Г.Райт дійшли висновку, що шамани фактично є „первісними психотерапевтами“. Таким чином, саме аналіз шаманства з позицій психоантропології може дозволити пояснити в межах законів природи психічні явища, які з наукової точки зору видаються надприродними.