Останній шаман
Шрифт:
Не тямлячи, що робить, із джипа викотився навіжений хлоп у чорному пальті й підскочив до «жигулів».
— Вилізай, ідіоте, ти мені машину побив!
Водій «жигулів» хряснув дверцятами, підбіг до хлопа й затопив тому в писок. Хлоп ошелешено сів на землю.
— Хто кому машину розбив, холера б тебе трісла! Ти дальтонік? Ти давно медкомісію проходив?
На підмогу товаришу із джипа вистрибнув Лінин викрадач і підскочив до войовничого водія «жигулів», наставляючи на нього пістолет.
—
Хлоп у чорному почав підніматися з землі. В цей час задні дверцята «жигулів» відчинилися з двох боків одночасно, і звідти виринули очманілі обличчя Юрася Булочки та Ореста.
— Двоє! — зарепетував Орест. — Це ті двоє! Я вас упізнав!
— Тим гірше для тебе! — гаркнув Лінин викрадач і натиснув на гачок пістолета. Куля дзенькнула й уп’ялась у дверцята машини на рівні Орестового живота. Орест опустив очі, недовірливо глянув на дірочку з гладкими краями, що лишилась од кулі. Лінин викрадач і водій «жигулів» одночасно вилаялися.
Несподівано з другого боку вулиці виїхав зелений «газик» і різко став, здіймаючи хвилю підталого снігу, обливаючи брудною водою джип, «жигулі» й п’ятьох людей, що застигли коло зчеплених машин. Із «газика» спершу вистромилося два пістолети, а тоді розпашілі обличчя в міліційних кашкетах.
— На землю! — гаркнув один із міліціянтів. — Кинь зброю, паскудо! Я тобі що сказав? Кидай зброю, тварюко!
Другий, вайлуватий і наче невиспаний, замислено глянув на джип. Юрасеві здалося, що він уже раз бачив цього міліціянта.
— Слухай, — хитнув вайлуватий головою в бік свого товариша, — це не тачка, на яку орієнтировка була?
— ???
— Ну, що пенсіонерку переїхала? Цифри в номері пасують, колір теж…
І в цю мить із задніх дверцят джипа випала дівчина в зеленій дублянці й кинулася просто в обійми ближчого міліціянта.
— Це той джип, той! — гукала вона, борсаючись у полах дублянки. — А ви знайшли свідка? Ви все-таки когось знайшли?
— Ти хто? — здригнувся міліціянт, і смикнулась автоматично його рука, і пістолет вибухнув гуркотом. Лінин викрадач кинувся на землю, затуляючи голову руками.
— Не стріляйте! — крикнула Ліна, нарешті виплутуючись із власної дублянки. — Я заручниця!
Розділ XVIII
МОДЕЛЮВАННЯ МАЙБУТНЬОГО
Ліна стояла на порозі Орестового будинку. На руках у неї прилаштувалося жовтооке кошеня. Крізь одчинені двері Орест глядів на кошеня здивовано.
— Ось, саме кинулося в руки. Просто посеред вулиці. Не могла ж я його відігнати? — квапливо пояснила Ліна.
— Няв, — сказало кошеня.
— Нявко, ти чия така? — нахилила Ліна голову
Кошеня задоволене примружило очі.
Орест і Ліна чемно сіли на дивані, у найдальших його кутках, і тільки якби вони одночасно простягнули одне до одного руки, могли б торкнутися долонями, та вони сиділи статечно й церемонно, стиха вимовляючи поодинокі репліки. Хованець із дивану перемістився на підлогу, де йому було звичніше, і тепер лежав на м’якому килимі, прилаштувавши голову на Ліниних ногах, цим остаточно її заморозивши. Сміливе кошеня примостилося йому під боком.
— А ви давно живете тут? — спитала Ліна, оглядаючи кімнату. — Чому вирішили з материної хати виїжджати?
Орест прокашлявся.
— Ну-у-у… Просто… Хотів жити окремо…
— Щоб кохана дружина й люба мати не мали змоги перетворитися на злу свекруху й нахабну невістку?
— Майже так, — усміхнувся Орест, віддихаючи затамоване повітря.
— А де ж тепер дружина?
— Вона, правду кажучи, дружиною ніколи не стала. Вона поїхала в Чехію, в Празький університет учитись — і більше не повернулася.
— Вам її бракує?
— Тепер — ні, — квапливо мовив Орест. — Тепер уже — зовсім ні…
Мов зненацька згадавши найневідкладнішу справу, він підхопився з дивану й побіг у двері. За ним почеберяло кошеня. Ліна здивовано втупила погляд у проріз дверей, і навіть Хованець підняв голову, проводжаючи господаря червоними очима. За хвилину Орест вибіг із двома вузькими келихами й пляшкою вина в руках.
— Ви ж вип’єте вина? — з запізненням запитав він.
— Вип’ю сухого вина з задоволенням.
Хованець чмихнув і опустив голову Ліні на ноги.
— А скажіть, — почав Орест ніяково, — звідки ви дізналися про мене? Пам’ятаєте, коли ви вперше до мене приїхали…
— А мені реєстраторка з лікарні сказала. Така чорнява, коса довга, вона весь час у рожевому ходить… І в аптеці, здається, підробляє.
— Чекайте, чекайте, — здивувався Орест, — реєстраторка, яка підробляє в аптеці? Хіба нову взяли? Бо в аптеці ж працює дівчина молоденька, білява, і стрижка в неї цікава — дуже модна, певно, — стирчить навсібіч. А в реєстратурі — мамина давня знайома, сива така, років п’ятдесятьох.
— Що-о-о?
— А що таке? — не зрозумів Ліниної реакції Орест.
— Та так, не звертайте уваги, — швидко відповіла Ліна, придушуючи паніку.
— Ви знаєте, ваш колега вчора досить дивно поводився…
— Що так? — спитала Ліна.
— Почав розпитувати, чи не був Святослав Пилипович, мій батько, шаманом. Я, зізнаюся, на мить подумав, що колега ваш — трохи не при собі…
— Юрась Булочка мріє про славу, — всміхнулася Ліна. — В цьому він ще просто велика дитина.