Останній шаман

Тисовська Наталя

Орестів будинок стояв такий тихий, що Юрасеві в першу мить навіть страшно було в нього постукати. Він підійшов до освітленого вікна, потопаючи в підталому снігу, зазирнув усередину, почуваючи себе чи то злодієм, чи то автором твору, що підглядає в життя власних героїв. Орест сидів на підлозі спиною до вікна, поклавши долоню на карк чорного пса, який заснув на дивані, обмотаний білою тканиною. Юрасик зважився постукати в двері.

Орест виріс на порозі, химерний і прозорий, наче з повітря зітканий.

— Доброго дня, —

мовив Юрась Булочка, простягаючи Орестові руку. — Я журналіст, колега Ліни Оверченко — ви ж її знаєте? Мене звати Юрою… Юрієм… — і ще раз твердо повторив: — Юрій, — якомога міцніше стискаючи своєю тендітною лапкою руку господаря.

— Орест, — почув він у відповідь. — Заходьте, тільки тихо. У мене хворий собака.

— А що з ним?

— З ним? — хрипким голосом повторив Орест. — Він урятував мені вчора життя.

Після розповіді про двох незнайомців, що вночі влаштували полювання на одинокого чоловіка та його пса, в Юрася на хвилинку потемніло в очах. Весь час він запевняв себе, що намарені двоє зі сну Мар’яни Богданівни Омелянич виявляться тільки виплодом її уяви, що шаманство Святослава Пилиповича Шапки — ця недолуга Юрасева теорія — врешті-решт лусне, як мильна бульбашка, й от тепер химери вийшли на вулиці містечка во плоті, і Юрасик уже знати не знав, чи є взагалі межа між реальністю й маревом. Розганяючи дивні думки, Юрась Булочка підійшов до хворого пса, який лежав писком до високої спинки дивану, й зазирнув, щоб побачити собачу морду.

— Його кличуть Хованець, — сказав Орест. Хованець дихав важко, підхропуючи, але рівномірно.

— Песику ти мій бідненький! — не втримався Юрась, проводячи рукою по здоровезній собачій голові.

Хованець розплющив одне око, скоса глянув на Юрася, який жалісливо схилився над ним, і задихав часто й рвучко, наче йому запекло в грудях.

— Чим тобі допомогти? — схопився Юрась Булочка, за яким із дитинства ходили всі пси, особливо вуличні, навіть коли нічого було дати, навіть коли спізнювався на урок, навіть коли, в студентські роки, він одного прагнув: іди собі! чим я можу тобі допомогти, псяро? я такий самий безпритульний, як і ти. — Хочеш цукерку? Йому можна цукерку?

— Не знаю, — відповів Орест, але Юрась уже поклав шоколадний батончик псові на великий рожевий язик.

Писок Хованця явно склався в задоволену посмішку.

— А до вас, — повернувся, Юрась Булочка до Ореста, — часом Ліна не приходила?

— Часом приходила, та вже дві години, як пішла.

— А де пішла?

— А в лікарню, здається… Боже, — раптом вигукнув Орест, — я ж цілком забув! Сьогодні ховають Святос-с-с… мого батька.

Орест уперше вимовив слово «батько» вголос — і злякався. Так, наче спробував привласнити щось, що йому зроду не належало, на що не мав права.

— То поїхали в лікарню? — несміливо запропонував Юрась.

— Хованцю, ти витримаєш дві години без мене?

Хованець незадоволено застогнав,

а тоді примирливо крутнув хвостом. Орест і Юрась Булочка одночасно протиснулись у проріз вхідних дверей.

На бігу Юрась несміливо запитав:

— Скажіть, вам говорить що-небудь слово шаман?

Здивований Орест, одсапуючись, відповів:

— Ну, бубон, танці, транс, камлання…

— А шаманство для вас ніяким чином не пов’язане зі Святославом Пилиповичем Шапкою?

— Яким чином? Я вас не розумію…

— А, забудьте!.. — махнув рукою Юрась Булочка, втратив рівновагу, послизнувшись у багнюці, згори притрушеній снігом, і трохи не проїхався задом з невеликого горбка на дорозі.

— Треба ловити машину, бо ми й так, певно, кругом спізнилися, — говорив Орест, хапаючи Юрася за рукав, не даючи тому впасти, і наче у відповідь на його заклик у вузькій вулиці замаячіли забрьохані болотом сусідські «жигулі» невизначеного кольору. Орест змахнув рукою, і машина загальмувала. Орест рвонув дверцята: — Довезеш до лікарні? На похорон запізнився!

Юрась оббіг машину ззаду й уже заліз досередини. Приголомшений сусіда відпустив гальмо, і «жигулі», здивовані тим, що з дому знову доводиться десь тікати, обережно почали набирати швидкість.

* * *

Джип крутонувся на місці і від’їхав, забираючи з собою перелякане обличчя маленької журналістки в тонованому вікні. Колеса розхлюпували брудні калюжі, від чого сніг обабіч дороги вкривався чорними цятками бризок. Ліна, що так по-дурному втратила єдиний зв’язок зі світом — мобільний телефон, який, правда, майже розрядився, сиділа на задньому сидінні під пильним наглядом холодноокого бандита.

Вулиці були пустельні, хоча вже робочий день кінчався, надвір би мали висипати вільні на цілих дві доби — п’ятниця добігала кінця! — люди, закохані мали б уже збігатися на побачення, підлітки, стріляючи сигарети в перехожих, мали б тусуватися на лавках під парканами, а ще краще отут, під маленьким дешевим кафе, де можна взяти пляшечку пива і почуватися господарем життя. Тільки ніде нікого чомусь не було, тільки місяць-повня світив прозорим світлом згори.

Світлофор на дорозі мигнув зеленим оком, і викрадач, який сидів за кермом, почав пригальмовувати. Другий напружено зиркнув уперед і крикнув:

— Газуй, газуй, газуй! Ще проскочимо!

Бандит газонув так, що Лінина голова втислась у спинку сидіння, а горлом почала підніматися нудота. Увімкнулося жовте око світлофора, яке майже зразу змінилося червоним. Джип вискочив на перехресну дорогу.

У бічній вуличці в цей час з’явилися заляпані брудом «жигулі» невідомого кольору. Водій «жигулів», побачивши джип, що нісся просто на нього, різко загальмував, але машина все одно встигла вискочити на перехрестя. Скрегіт металу розітнув тишу.