Піца «Гімалаї»
Шрифт:
– Йоб твою блядь мать сука! – вилаялася Редька йому навздогін. – Гандон! Так перелякав.
– Та то ж він про тебе й турбувався, – засміявся Дордже. – Це тут як казати «добрий день». Бач – навіть агітплакати всюди висять, аби люди не забували це правило елементарної ввічливості.
Агітплакатами Дордже називав закосичені розписи вантажівок і графіті з проханням сигналити на всіх поворотах і виступах.
– Ці паскуди турботливі, – Редька завдала собі наплічника на спину, – вони з потрійним задоволенням сигналять мені у вухо.
– То тобі здається.
Тут, аби довести Редьчину правоту, веселий мотоцикліст тонким нестерпним довгим піканням
Редька нічого не сказала, тільки пильно подивилася на Дордже. Витримати драматизм не вдалося, бо тут же на неї наскочив продавець цукрових півників і блідих пиріжків із м’ясом.
– Ем-м… – Дордже помахав їй рукою з-за голови продавця, що вже накладав Редьці порцію гарячого в чорний пластиковий пакетик. – Я зараз. Піду порішаю транспорт нам далі.
Редька мовчки їла анемічні, як шкіра тлустої шляхтянки, пиріжки з солодким м’ясом, що обійшлися їй у 2 грн 50 копійок на наші гроші.
– Їдемо джипом, – прибіг радісний Дордже. – Давай гроші.
Редька з недовірою подивилася на нього. Щось він сьогодні підозріло бадьорий.
– А скільки тобі?
У так званому джипі – ще одному виді громадського транспорту – вона вирішила сісти на ряд позаду шофера (рядів було три плюс у кузові перпендикулярні їм лавки під стінами, як для десанту), але посередині.
«Бо так у мене буде шанс вибити головою лобове скло і спокійно вилетіти на узбіччя. А не переламати собі без варіантів всі кістки, коли кине на спинку попереду».
15
Село з назвою Муанг Сінг хоч і звучало Редьці десь по-солов’їному, скоріше нагадувало горлицю-посмітюху, а якщо підключити фантазію, можна було повірити, що перед носом у тебе давно розвалені декорації для зйомок китайського вестерну. Випалені червоноглиняні вулиці, пусті й розпечені, не надихали навіть облізлих курей на порпання – птахи сиділи на підвищеннях, поламаних парканах чи дірявих стріхах, зирили однооко на прибульців, ще раз переконуючись, що далеко не в курей найменший мозок – чого от ті двоногі білі топчуться розпеченим грунтом?
Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.
– Боже Великий Єдиний! – кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, – Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?
– Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, – знизав плечима Дордже.
– Та тут же всі уроди… – шипіла Редька. – Куда ти мене притягнув?
Вона сплюнула теракотовою пилюкою. При дорозі сиділи недоброго виду бабки. Одна з них показала Редьці браслетика. «На продаж» – вирішила Редька і похитала головою. Бабка витягла зі складок спідниці чорний пластиковий мішечок. Багатозначно підняла брову й вишкірила жовто-коричневі зуби. «Опіум», – зметикувала Редька і вишкірила зуби у відповідь. Видно, вийшло страшно, бо три баби перезирнулися між собою, а потім, як зазвичай роблять у цих краях, аби зняти ніяковість, розреготалися.
– Спитай якось у цих пушерів, шо в них так воня тут. А я спробую захиститися у цьому чудо-готелі…
Чудо-готелем заправляли бізнесмени китайського походження. Вони цілими сім’ями безперестанку їли щось жирне, витираючи пальці об рожево-золотий одяг, аби порахувати гроші. Привітності в них було рівно на ту ціну, яку заплатить рідкісний подорожній за ці кімнати з запилюженими вікнами, крихітними бамбетлями й дірявими ковдрами. З вікна
– Буддистські монахи розпинають Христа, – сказала Редька і сама припухла від свого блюзнірства. Видно, сильно давався взнаки місцевий аромат.
Дордже, що вернувся за кілька хвилин, не сильно її втішив щодо запаху.
– Ти права. Таки хтось помер. І в селі цьому люди вірні традиціям, як уже ніде інше.
– В сенсі? Прогулюють жмура по вулицях сорок днів після смерті? Тут і так в них все виглядає, ніби на тому світі.
– Ні. Все ще поетичніше. Жмура, як ти кажеш, спершу вдягають у його одяг задом-наперед. Потім зв’язують мотузками, аби сидів, як ембріон, коліна під бородою. Відтак запихають тіло у великий глиняний глек. Дають йому там настоятися. За кілька днів виймають, трохи глек від трупної рідини споліскують. А на тому концентраті, що в глеку лишився, заварюють чайок чи супчик. І поять ним усе село. Мовляв, покійний був щедрою людиною і дбав про те, аби нагодувати голодних.
– Так. Кажись, я сьодні без вечері. – Редька відчувала, що зараз від усього цього блюване. А надто сприяла цьому спека і викурений перед приходом Дордже завиванець із місцевим сіном.
– Ну і даремно. Подорожніх теж запрошують на заупокійний супчик. А потім – всі в караоке.
У містечку й справді жила більша частина китайців, що, попри родову ненависть до японців і пам’ять про їх геноцид, перебрали собі найгіршу японську звичку. Як тільки наставала темрява, злачний район Муанг Сінгу – між лікарнею й військовою частиною – загорався психоделічними вогнями й заводився дурними голосами. Народна душа співала. Дуже високими голосами й майже зі стовідсотковим непопаданням у ноти оригіналу.
– Добре, що ми тут проїздом… – риторично помітила Редька, насипаючи собі недосмаженої китайської картоплі з цибулею, коли вони таки зважилися вийти зі свого «опіумного притону» на вулицю поїсти вечерю.
– А чого? Дуже спіритичне місце. Проживши в ньому рік, відробляєш карму на покоління вперед. – Кажучи це, Дордже, на превеликий подив Редьки, підморгнув китаяночці зі срібними підвісками в волоссі й обабіч вух, що саме подавала йому пересмажений тофу.
– Ні. Давай уже дочекаємося, коли відкриється цей їх головпоштамт, візьмемо наші явки з паролями з ящика 7 – цікаво, їх тут скільки взагалі? – і потиснемо кудись із цього заповідника.
– Дивно. Я думав, ти захочеш відкрити тут школу для благородних дівиць. – Дордже з присвистом, як то заведено в деяких народів, засмоктав у себе соус і для рівноваги почавкав.
– Не люблю китайців, – риторично помітила Редька.
– Це ж чого? В дитинстві магнітофон не довго прослужив?
– Ага. І бабця не купила рожеве китайське платтячко з принцесою, як у сусідки Іри… Нє. За Тибет не люблю. І за жадність. Пам’ятаєш, я виходила на станції в туалет? Так от, його теж китайці приватизували. Уяви собі картину: стоїть стандартний туалетний сморід у заповітному кутку, а на вході в цей куток сидить китайська парочка під п’ятдесят. Всі розкішні, в золоті і в рожевих, знову ж таки, спортивних костюмах. Беруть засмальцьованими пальчиками гроші в туалетних клієнтів і продовжують наминати жирну свинину. При цьому більш щасливих лиць я вже давно не бачила – така ротація клієнтів. Найліпший бізнес – гімняний.