Піца «Гімалаї»
Шрифт:
– Схоже на вокзал у Харкові десь, але диванчики зручніші.
У європейського Дордже, либонь, було значно більше приводів для культурного шоку, але він промовчав.
Редька замовила собі велике пиво Kingfisher (розмір пляшки несказанно її потішив), а Дордже взяв порцію місцевого віскі й героїчно її спожив.
– Ну як? – поцікавилася Редька, замовивши страву з розділу «суп» і страву з розділу «курка», попросивши зробити все гострим, як для своїх.
– Гидко і дешево, – знизав плечима Дордже. – Хоча, мабуть,
– Не знаю. Пиво нормальне і дорожче, ніж у нас. Десять гривень на наші гроші, чи шо.
Їжа виявилася напрочуд доброю. А от американські долари і старосвітські євро тут чомусь не приймали.
– Не проблема, – витер серветкою губи Дордже, – бери свою картку, дуй у банкомат. Зніми рупії. Чи обмінник якийсь працює – але там відсотки ще більші, здається. Глянеш. А потім я теж піду, покурю.
Редька пополотніла, як спіймана на гарячому дружина, що витратила чоловікову зарплатню на відвідини тренінгу «Как улучшить сєбя і свой брак».
Вона хутко зважила свої шанси. Дордже був у курсі картки і того, для чого на ній були гроші, в принципі, теж. Редька про цю причинно-наслідкову біду задумуватися не хотіла. Або їй зараз доведеться щось плести йому про те, для чого на руках лише кеш, або:
– Добре, зараз сходжу. Ось тобі напровсяк чудо-папірець. Раптом не вернуся. – Редька зробила комічно-страшні очі й поклала в кишеню сорочки Дордже кілька зіжмаканих сотенних банкнот. Він не надав цьому значення.
– Повертайся.
Редька пішла задоволена своєю щедрістю й горда аскетичністю – наплічник лишився в ресторані, з собою в неї був тільки паспорт і гроші, набір-мрія вільної людини. Нею себе вже майже відчувала Редька, заспокоївши совість двома сотнями чайових для хлопчика з бібліотеки. Який там скарб, яка спадщина, які гори? Що за утопії для малих дітей? Завтра зранку вона першим же рейсом звідси звалить, а до ранку десь буде кататися, щоби він не знайшов її бува в аеропорті, а потім викине мобільний в океан і не загляне в Інтернет доти, доки вистачить їй грошей у Ґоа…
Казна-чого Редька таки запхала картку в банкомат. Ввела пін-код, байдуже прочитала повідомлення про те, що помилка незрозуміла і слід зв’язатися з банком.
У кишені раптом дзенькнула каструля – з таким звуком їй надходили sms. Редька дістала телефон, аби востаннє прочитати привіт від оператора й – пес із ним, з океаном – подарувати цей бісовий телефон першому ж жебракові, що жебратиме вночі. Але sms прийшов із номеру, складеного зі щойно набраних цифр.
«Hello darling. Right choice to have cashed this card, it would not work outside of Germany anyway. Still, if you give up on your job now…»
Повідомлення перервано.
Редька нервово покусувала кутикулу на великих пальцях, намотуючи кола залою прильоту,
«…you will not get much more than that. Next airport. Next card. Box 7278. You’ll know the code: sim podviynyh and so on».
– And so on, он енд он, соу кам он… – буркнула Редька. – Так і уявляю, як базарна відьма – і вже, курва, для різноманітності англійською – читає цей реп, викидаючи у натовп фанатів по свинячому вухові. Заїбали.
Дордже стояв на вулиці й курив. Обидва наплічники були з ним.
– Я розплатився. Індуси самі сказали, що обмінки не працюють.
– І з банкоматами бувають лажі… – підхопила Редька. – Маєш сигарету?
Темні, як делійська ніч, аеропортові поліцейські зацікавлено розглядали скуйовджену дівчинку з цигарками. На бейджах двох із них були прізвища Сінг.
– Дивно, – сказала Редька, – мені колись казали, що прізвище Сінг значить Лев і буває лише у найвищих каст.
– А чим не заняття для найвищої касти – працювати в аеропорті? Перевіряєш всіх, щоби, бува, якийсь недостойний не прокрався в небо.
12
У Редьки з дитинства було два улюблених заняття – поїсти і поспати. І тільки вони були взаємозамінними, будь-яка з доступних земних альтернатив не проходила. Тому, коли стюардеса наступного рейсу роздавала пасажирам сніданок, Редька, хоч і не була голодною, все ж пролупила очі й навіть розгледіла в ілюмінатор вершини гір, котрі з їх чорнотою, що мережала білосніжні льодові шапки, важко було сплутати з рядовими хмарами.
– То вже Еверест? – спитала вона в сплячого Дордже.
– Енурез, – буркнув він. – Дай поспати хоч із півгодини.
Відразу за паспортним контролем на них чекала дівчина в формі працівниці авіаліній, якими вони летіли. Дівчина нервово посміхалася й тримала табличку з Редьчиним прізвищем. Редька не знала, підходити, чи ні. Нарешті не витримав Дордже і сам підійшов до хостеси. Вона, зітхнувши з полегшенням, швидко впхала йому в руки жовтавого конвертика й, ні слова не кажучи, так само швидко вшилася.
Редька вже знала, що там, імовірно, є. Тож дозволила подивуватися Дордже.
Цього разу карточні циферки злегка розчарували Редьку – якісь ні в тин, ні в двері – 7395. Спробуй запам’ятай.
– Здається, містика скінчилась, – зітхнула Редька, втім не без певного полегшення мацаючи класичні опуклі цифри на цій класичній Visa Card. Ні тобі котиків, ні привітів від баби-яги з м’ясного ринку.
– З карточкою точно. Ця би вже мусила працювати всюди. І не надумуй собі зайвого, моя забобонна піцо-скутерка.
Редька аж застигла від такого нахабства.
– Ти що, ботан – ващє оборзів?