Піца «Гімалаї»
Шрифт:
– Сім котів і сім тисяч книг… – присвиснула Редька, зайшовши вслід за ним і опинившись-таки в неосяжній бібліотеці.
– Помнож на два! – долинав голос Дордже. – Хоча він і не веде достеменного реєстру.
– Хто – він?
– А-а… мій сусід. Він поїхав десь – у східну Африку, здається – лишив мені своїх котів і свої книжки. – Дордже вже бігав із якимсь аерозолем у руках. – Це – (пш-ш-ш-ш) – від книжкових червів.
Тут черви, чи, точніше, коти, почали звідусіль виникати. Дивно, що їх було лише сім. Білий – пухнастий, чорний – товстий, рудий – безхвостий, смугастий – одноокий,
– Назбирав їх старий, де тільки міг. Ні одного не купляв – всіх рятував чи звідкілясь привозив.
– Угу. Мій старий теж котолюб. Одного, лисого такого, навіть у відрядження з собою щоразу пер – мене би взяв хоч раз… – Редька на секунду спохмурніла, але тут же стрепенулася: – А у мене на них із дитинства алергія – от і ще одна додаткова причина не жити з татом.
– Гм, – сказав Дордже.
– Але нічо – зараз наче вивітрилося. Живу ж і не чхаю. І не сонлива – не гальмую наче.
– Та? Може, ще не до кінця вивітрилося? – коли Дордже підйобував когось, він не посміхався криво, як Соня, а стурбовано дивився в очі. Від цього ефект більшав.
– Та йди ти! – нарешті второпала Редька.
Він іще поміняв численні котячі туалети, підсипав корму і підлив води.
– А хто за ними гляне, коли й ти поїдеш?
– Котячий бог.
– Котячий бог?
– Котячий бог. І соціальні служби.
Він справді кудись подзвонив, говорячи німецькою, відтак запакував котячий ключ у паперовий конверт, вибіг надвір і повернувся в мансарду за десять хвилин. Редька за цей час встигла вивчити пом’яту копію гравюри над бамбетлею. На ній чи то спав, чи то вмер якийсь чолов’яга у фригійському клобуці (так Редьці здалося), а над ним голосила, здійнявши руки, жінка.
– Це що, смерть алхіміка? – Редька роздивлялася картинку з відстані носа. Жінка на ній виглядала більше сердитою, ніж засмученою. – Схоже на раптову смерть від асфіксії. Невдалий експеримент? – Редьці хотілося здаватись дуже ерудованою. Відмитися за філіграні.
– Не зовсім. – Дордже пакувався, не дивлячись на картину. – Насправді – тільки не кажи ісламським фундаменталістам із нашого гуртожитку – це вусмерть п’яний Магомет. Не знаю, правда, хто то над ним руки ламає. Якщо дружина, то ліпше пророку в позачерговий хадж змиватись…
Коли Дордже, вже навантажений наплічником із причепленими до нього трекінг-капцями, зачиняв свою мансарду, Редька втягла носом повітря з-під сусідових дверей. Як не дивно, котятини не вчувалося, хіба якийсь щемливий запах тютюну і книг…
– А як він виглядає, той твій пан Коцький? – запитала зненацька вона.
– Та так як ти.
– Що? В сенсі?…
– Типовий фріц такий. На танку.
11
Дордже пошарудів ключем у поштовій скриньці, перш ніж вийти з під’їзду. Йому до ніг вивалилася купа рекламних роздруківок. Мудрі сусіди понаклеювали на свої скрині щось типу «Keine Werbung, bitte», [3] але навряд чи то і їм допомагало. В Києві б ще й потрощили ту скриню в праведному гніві рекламного агента.
3
Будь
– О, видиш. Щось таки й пришло. – Дордже сягнув по конверт у середині купи. – З банку? Дивно. Та ше й тобі.
Редька вже нічому тут не дивувалася. Відкрила конверт. Дістала з нього банківську картку й ще один конвертик із пін-кодом.
– Ну і харашо.
Малюнок на картці змусив Редьку посміхнутися – мультяшні коти нахабно посміхалися з цього банківського артефакту «молодіжної програми». Рівно сім дурнуватих пик із німбами. Пін-код був простий як двері: 7278. Легко запам’ятати. Цифри ці їй наче щось нагадували, але що – не було часу копирсатися в асоціаціях.
У Редьки тут же з’явився план «Б». Простий і не надто захланний. Якщо на картці щось таки є, хутко зняти весь кеш (бо мало що – заблокують там, передумають), чемно долетіти з Дордже до Делі, випити з ним кави в аеропорту, поцьомати в щічку й сісти на перший же рейс до Ґоа.
«А далі наші шляхи розійдуться…» – подумки репетирувала вона фразу, знов уявляючи себе персонажем Клінта Іствуда. Треба буде навчитися правильно примружувати очі – так, аби скидатися на ковбоя, а не на стандартну глянцеву надувну крихітку.
Поки Дордже ходив в аеропортові безмитні скарбниці за випивкою в пластиковій пляшці, Редька хутко зняла з картки стільки грошей, скільки дозволяв не вельми щедрий ліміт.
– Ну, вже ліпше, ніж нічого…
Політ тривав десь сім годин. Редька наїлася сірих овочів, сірого м’яса, напилася рідкої літакової кави і страждала. Дордже напився купленого в дьюті-фрі віскі й проспав гидкий обід голландських авіаліній.
Щоби приспати буйних пасажирів, у літаках ледь підвищують температуру. Щоби остаточно пасажирів пробудити, температуру в салоні різко знижують.
– Підараси, – цокотіла зубами Редька. – Шо вилупилася? – риторично поцікавилася вона в зубатої й цибатої голландської стюардеси.
Та у відповідь і не спробувала посміхнутися. Їм, видно, зовсім кепсько платять.
– Вставай. Ти Пакістан проспав, – позіхнула Редька.
Дордже прокинувся вже десь аж після паспортного контролю. Надворі стояла глупа ніч і тривав ремонт. Офіси авіаліній було зачинено до восьмої ранку.
– Ну що – гуляємо тут чи покатаємось на рікші?
Редька роззиралася в пошуках кави.
– Та все одно. Скільки у нас часу тут, годин шість? – Редька нічим не видавала, що перед від’їздом ще з місяць тому в Києві вивчила напам’ять розклад літаків до Ґоа. Літало їх аж четверо щодня. Те, що за нею раптом стежать, може, й відгонило для Редьки параноєю, а все ж не викликало більше сумнівів. Ґоа, гашиш і гроші – три «ге» були близькими як ніколи. І як ніколи легко було облажатися.
Вирішили не катати наплічники містом і, засмутивши парочку таксистів на «амбасадорах» і надзвичайно прекрасного в очах Редьки моторікшу-сікха в жовтому тюрбані з молочною бородою, пішли коротати решту ночі в цілодобовому ресторанчику біля платної зали очікування.