Піца «Гімалаї»
Шрифт:
І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.
І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь
– Я не знаю, – сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. – Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш – подивись сама.
Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.
– Маєте кімнату з балконами? – поцікавилась вона для проформи.
Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.
– Ясно, – зітхнула Редька.
У вікнах транслювалося базарне життя – продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи навпочіпки, курили щось чи копирсалися знічев’я у розпеченому ґрунті, верески дітей, пердіння вантажівок і пискляві сигнали мопедів. Краса і сила пасторального життя.
Редька деякий час розглядала козячу голову на одному з прилавків. Та посміхалася, на диво, життєрадісно як для посмертного вишкіру. Видно, вже встигла була побачити своє світло у кінці тунелю, чи просто різник пообіцяв їй вигідніше переродження.
– А… є у вас кімнати без вікон?
У такій, із вікном, що виходило на мирну глуху стіну сусіднього дому, вони й поселилися, украявши собі хоч трохи тиші.
– У містечках типу цього за кімнату без виду треба брати додаткові гроші. Нічо. Народ діловитий, скоро додумається.
Спати на замацяних, роками не свіжих простирадлах зі знущальницьким орнаментом із закоханих зайчиків і ведмежат можна було дуже легко – розстеливши зверху спальник. Правда, тої ночі, як і цілих п’ять наступних, Редьці мало довелося спати.
– Не думала, що в одній невеликій людині може вміститися стільки гівна…
Невиспана, зла, замучена безкінечними болями в животі Редька ледь переставляла ноги вверх по доріжці, що вела в благословенні тінисті пагорби. Сонце на полях пекло немилосердно.
– От і повезе ж мені, якщо я тута здохну. – Вона ще мало знала Дордже, аби клянчити у нього жаль до себе, але те, що їй так скоро, ймовірно, доведеться зійти з дистанції, наганяло на Редьку непідробний сум.
– Тобі-то якраз і повезе. – Дордже зірвав якусь травинку і простягнув Редьці. – На, пожуй.
– Поможе?
– Не знаю. Як мінімум, відволіче.
– От зараза. Так чого це мені повезе?
– Бо буде кому почитати
– Я би зараз сама сказала, куди тобі йти.
– А от ти б мені, – не зважаючи, провадив Дордже, – мало чим би помогла, боюсь. Переродився б зябликом якимось через тебе. Хе-хе.
– Радуйся, якщо хоч зябликом. А куди би ти, інтересно, читав мені свої заклинання, якщо я вже того – відкинулася?
– То не заклинання. Просто мантри. Опис маршруту по Бардо. При майже виключеному джіпіесі.
Поки що незнайомі слова Редька пропускала повз вуха. Зате джіпіес її зацікавив – дістала глянути висоту. Не сильно. Вісімсот десять метрів. Теж мені гори.
Дордже був певен, що вона його слухає:
– Головне – не піти на перший-ліпший звук чи в перші ж двері. Бо фіг знає, шо там підсунуть. Тут уже ліпше вичекати – може, якийсь приємніший варіант попадеться.
– Варіант чого?
– Варіант тебе безцінної! Питання у тому, буде це для тебе рімейком чи сиквелом?
Редьці на секунду здалося, що це він зараз нагло стане клінтом-іствудом. Замість неї. Ба, який борзий шось.
Виправдовуючи її страхи, Дордже неспішно підпалив сигарету.
– Ну і ще май на увазі. Якщо помреш на днях, на всяк випадок. Ліпше зразу йти на дуже яскраве світло, ніж на якесь тьмяне, легше для очей. Хоча таке мало кому вдавалося – не злякатися.
Десь під обід Редька заявила, що більше пішки чеберяти їй не сила, і що ліпше вже звернути туди, де буває колісний транспорт. Дордже напровсяк перепитав її, чи це дійсно ліпше – труситися на вибоїнах замість спокійно йти тінистими лісами і какати на свободі, де заманеться.
– Мені вже набагато краще, – раптом заявила Редька. – І взагалі я хочу жерти.
16
З вікна азійської еманації вічного ПАЗика Редька оглядала невисокі лісисті гори, між яких петляла ця де-не-де асфальтова дорога.
– Що проїжджаємо? – риторично поцікавилась вона.
І, оскільки топонім Луан Нам Та однаково казав їй мало, продовжила задумливо:
– Реально Верховинський район якийсь. Хоч бери і сіквел до «Тінів забутих предків» знімай.
На зупинках спорадичні бабці в істино гуцульських поєднаннях (рожеве+салатове) на хустках тут так голосно харкалися, що вже й папуги вивчили цей звук. А ще вони задумливо длубалися в своїх колоритних носах.
– І ні одного москаля за сто кілометрів! – захоплено видихнула Редька.
– Слід казати «жодного» – щоб це було правдою. – Підсмикнув її Дордже. – Ага. – Покаялася Редька. – Мінус русизм – плюс до карми.
ПАЗова розкіш тривала недовго – автобус зламався. Й, судячи з того, що пасажири заходилися влаштовуватись на повнометражний перегляд дивовижних пригод водія й задимленого двигуна, зламався надовго.