Пiд тихими вербами
Шрифт:
– Та невже це ви справдi, братики, за громаду?
– Тю на вас, дядьку, їй-бо!
– гукнув Васюта.- Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!
Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.
– Ну й добрий же ви народ!
– скрикнув.- Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Менi аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду i не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли грошi, так i думав, що собi землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибi ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!..
Пiсля цього всiм стало весело, почали
Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi.
– А ти ще й досi не спиш?
– Та я була лягла оце зараз спати, та й устала,- боюся.
– Чого?
– Щось ходе в садку над рiчкою… Ще й учора нiби щось ходило,- так менi здалося… Та думала собi: то так учувається… А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду,- по сухих гiлках iде. Он, чуєш,знову.
Вони прислухались. Справдi чути було, що в саду щось є. Зiнько шепнув Гаїнцi, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався помiж деревами вниз, де чути було ходу. Нiч була не мiсячна, хоч i зоряна, i треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зiнько приглядавсь i нiчого не бачив. Коли враз почув, що затрiщав тин у той бiк, де був Струкiв садок. Глянув i побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом i зараз же шугнула вниз, у Струкiв садок.
– А хто там ходить?
– гукнув Зiнько, але почув тiльки, як хтось швидко затупав ногами по той бiк тину.
Гаїнка спитала, як вiн вернувся:
– А що, бачив?
– Бачив,- щось у Струкiв садок плигнуло.
– А не пiзнав?
– Де ж там! Темно, та й здалека. I чого б тепер ходити? Сказати влiтку, дак хоч садовина, а тепер!..- дивувався Зiнько.
– Дак, може, на кого воно скидається?
– допитувалася Гаїнка.
– Де ж там розбереш! Так, нагадало менi чогось Микиту Тонконоженка,мов такий здоровий, як вiн… да тiльки чого ж йому тут ходити? Хiба до якої Струкiвни?
– Ай справдi, може, до Струкiвни,- сказала Гаїнка й додала: - Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрiнешся з їм де на вулицi, то так на тебе гляне, що аж гидко.
– Не люблю й я його,- вiдказав Зiнько,- поганий парубок.
– I все як зострiнеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. I очi в його якiсь такi, як… у Ївги!..
Зiньковi згадалися на мить Ївжинi очi - як вони на його сьогоднi блискали. Але зараз же й забув за iх, почавши розказувати Гаїнцi про те, що в їх було з Грицьком…
Проминуло ще кiлька день, i вже десятник ходив i загадував на недiлю в громаду. Лишилося нашому товариству тiльки три днi. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога бiльше людей до своїх думок.
VI. ГРОМАДА
Вже вся громада зiбралася коло волостi. Деякi сидiли на колодках попiд тином, деякi, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а бiльше стояло навкруги, гуртуючись купками,
– А бачиш, Зiньку,озвався до його стиха Васюта,- нi Павла, нi Оксена, нi Юхима нема.
Справдi, кiлька чоловiка таких, що подали слово стояти вкупi з Зiньковим товариством, зовсiм не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирiв.
– Лукавi душi!
– промовив Зiнько.- А чого ж це досi Грицька нема?
– Он iде,- вiдказав Карпо.
Грицько пiдiйшов i став просто бiля їх. Вiддавши позичку Денисовi, вiн тепер не боявся його i ладен був змагатися з їм з усiєї сили. Вiн подивився по громадi й промовив:
– Мало наших!
– Мало,- сказав Зiнько.- А все ж треба змагатися.
– Глянь, Грицьку,промовив Михайло,один з молодших господарiв, що стояли при Зiньковому боцi,глянь, як твiй братик з Денисом!
Справдi, Панас був у тому гуртi й ходив слiдком за Денисом.
– Чи ти ба, який багатир винявся!
– сказав другий чоловiк, Савка.- Туди ж пхається!
– Не диво,- промовив Грицько.- Сподiвається, що тi пособлять одняти в мене поле.
– А гляньте, де Кирило!
– промовив Карпо. Всi глянули й побачили, як Кирило виходив з волостi.
– Кириле!
– гукнув Васюта.
Але вiн, мов не чуючи того, дивився в другий бiк, збiг швиденько з рундучка i зник у Денисовiй юрбi.
– Оце ж iзрадник!
– сказав Карпо.
Ця зрада була дуже прикра: i Зiнько, i його товаришi дуже рахували на Кирила, бо був чоловiк не дурний, проречистий та смiливий. За їм потягло б руку й багато iнших, а тепер вони або пiдуть слiдком за їм у той гурт, або мовчатимуть.
Тим часом Захарко, у новiшiй, полатанiй, а не дранiй, чинарцi, ще не п'яний, тiльки трохи випивши, крутився серед людей, скрiзь показуючи свою одутлу, з червоним носом пику. Вiн махав руками, моргав очима i щось iстиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до нього ззаду i прислухався.
– Держiться, хлопцi, за Дениса Пилиповича!
– умовляв п'яниця.- Бо це, знаєте, вигода громадi… Ну, й пошанує вас Денис Пилипович: двi вiдрi, сказав, поставлю. Зараз iз сходки пожалуйте!
I йшов далi, всiм, кому треба, кажучи про "двi вiдрi" горiлки могоричу.
– Старшина! Старшина!
– загомонiли навкруги. Розмови стихли, всi глянули на рундук i поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця iз знаком на шиї, а бiля нього писар, держачи в руках якiсь папери, та староста. Громада зовсiм ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.