Пiд тихими вербами
Шрифт:
– От же казав,- я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!..
– Ну, а Грицько який тобi?
– Я Ївги не люблю!
– вiдрубала Гаїнка швидко.
– Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.
– А Грицько… Грицька… менi його жалко… Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..
– Не з-так то вже й нiколи,- засмiявся Зiнько.- Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту:
– От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.
– Та ти ж iз матiр'ю… I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба…
– Задля громадської справи…- почала була щось непевне Гаїнка, але Зiнько перепинив її, кажучи своє далi:
– А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як iншi жiнки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться; ти розумiєш, що кожному громадяниновi треба за добро громадське дбати.
В гарненькiй голiвцi Гаїнчинiй оця штука - громадське добро - була якась занадто невиразна - от як туман: бiлiє, а пiдiйдеш ближче - нiчого нема, розвiявся, чи що. Але що Зiнько її хвалив (вона так любить, як вiн її хвалить), то й вона подобрiшала задля того премудрого туману, задля громадського добра i зараз же знову сiла бiля самiсiнького Зiнька, взяла його голову i положила собi на колiна. Сама ж споважнiла й промовила:
– Воно звiсно, як громадська справа, то треба… Тiльки знаєш, Зiнечку, якби так, щоб громадському добровi манюпусiнька часиночка, як нiч у жнива, а нам удвох - велика, як день улiтку.
Зiнько засмiявся:
– Моя ясочко! От упораємось якось iз тiєю землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!
Вона голосно засмiялась i засипала йому все обличчя й голову дощем квiток, тiльки що нарваних унизу на левадi.
– А сьогоднi ж ти недовго будеш у Грицька?
– спиталася.
– Нi, недовго.
– Гляди ж! Не сиди до пiвночi! У! Я через тебе тiльки квiтки мої порозсипала! Бачиш, от братик та сестриця: це брат iз.сестрою побралися… Боже ж, грiх який! А тодi як розпиталися, хто вони!.. Дак брат i каже:
Ходiм, сестро, горою,
Розсiємось травою:
Ой ти будеш синiй цвiт,
А я буду жовтий цвiт…
Будуть дiвки квiти рвать,
Нас з тобою споминать…
Оце я кажу, а може, вони чують мене!..
– Хiба ж квiтки чують?
– спитав, смiючися, Зiнько.- Адже вони неживi.
– Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечiр дiдусь беруть сокиру та й iдуть до грушi або до яблунi, та й нахваляються, що рубатимуть: "Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а попiл на вiтер порозпускаю!" Дак воно злякається та й родить.
– Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.
– А,_ може ж, i розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубовi: "Давай мiнятися!" А дуб каже: "Не хочу - мене тiльки кора в свiтi
– Дак вони ще й розмовляють?
– А то нi? Воно все говорить промiж себе. Один чоловiк та знав розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос… дак, було, йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я,- каже одно,- вiд того. А те: а я вiд того… я вiд голови… я вiд любощiв… Так i розмовляють… Найбiльше вночi… Зiллечко до зiллечка прихиляється, зiллечко до зiллечка озивається… I-i! Аж дивно й страшно, як подумаєш!
Вона аж iздригнулася.
– Чого ж тобi страшно?
– Воно не страшно… а так… як от на Великдень усi люди i батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно вiдтiля, як з того свiту: воiстину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi жива… От ходиш так, думаєш,- воно так собi, як камiнь, аж воно - живе, i чує, i розбирає… I земля чує, i трава чує, i дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тiльки себе… I я серед їх, як травинка, манюсiнька травинка…
Вона заплющила очi i знову здригнулася:
– Ух!..
– Чого ти?
– Менi вже здалось, що я травинка.
– Серденько моє, це все казки. Воно не так на свiтi, як ти думаєш.- I Зiнько почав їй розказувати, що вiн у книзi читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрiйнi оченята, слухала мовчки, i їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дрiб-нюня-дрiбню-усiнь-ка на цьому широкому свiтi!.. Така манюня!.. I хтось прийде та й зiрве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх i рвати грiх, цi билиночки-квiтиночки?.. Цi билиночки, цi квiтиночки, що ростуть-цвiтуть серед долиночки.
– Зiньку, скажи, чого це так: iнодi нiчого не заспiваєш, а iнодi саме складається?
– Що складається?
– Пiсня… От, кажуть, на морi е такi морськi панни - спiвають так гарно… повипливають на хвилi - самi гарнi-прегарнi - та як заспiвають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пiсень, та й собi переймають… З того й пiснi, кажуть, на свiтi… А от я тих дiвчат морських i не чула, а пiснi складаються…
– Та як же то?
– Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… i спiвається…
Вона заплющила очi й почала стиха спiвати:
Oй билиночка до билиночки прихилялась,
А до милого та милесенька пригорталась.
Травка хилиться та синенькими квiтоньками,
Мила дивиться та ясненькими оченьками.
Удвох будемо, он билинонько, процвiтати…
Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..
– От ба: це про тебе та про мене пiсня!..
– Дак ти ще й пiснi складаєш?
– Хiба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тодi щось i вийде…