Пiд тихими вербами

Гринченко Борис Дмитриевич

–  Зозуле-зозуле! Скiльки менi год жити? Зупинилася i стала лiчити. Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти i трьох.

–  Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi гарно жити! А от тiй, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князiвна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то i в темницю дочку завдав би…

Он завдав би у темниченьку

Свою дочку-єдиниченьку.

Дак вони зiйдуться в гаю нищечком та й сидять там, цiлуються-милуються… То смiються, з закоханнячка свого радiючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самi такi - як сонечко… А батько-князь iшов гаєм як чорна хмара… Вже довiдався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: "Ти ж моя зозуленька!" - та й пригорнув. А князь як кинеться туди. "Будь же,- каже,- ти, проклята, навiки

зозулею!" Дак вона - пурх!
– та й полетiла з рук у козака… I лiтає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це - нi? От якби й про це пiсню спiвати!..

Не всi тiї сади цвiтуть,

Що весною розвиваються,

Не всi тiї замiж iдуть,

Що любляться та кохаються!

Одна така та князiвночка

Та в козака закохалася,

У гайочку та в зеленому

Цiлувалась-милувалася…

"Ой боже мiй! Що.ж це я?
– припинила сама себе Гаїнка.- Чи не дурна? Серед чужої левади стою й.пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти мерщiй!.."

Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопцi затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:

–  _ Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi, чи гарно тобi жити в твоїй хатi пiдземнiй? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.

Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течiйку, що бiгла попiд вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знiмались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.

–  Хi, як видивляються в воду на свою вроду - мов дiвчата… Гарнi, гарнi!.. Годi вже видивлятися!
– озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далi.

Незабаром була вже знову на вулицi. Он уже й хату бабину Мокринину видко.

Ой! Що то вона Гаїнцi скаже? Гаразд, як добре, а як же нi? А неминуче, неминуче треба Зiньковi сина! Бо як же вiн, бiдний, буде без помочi? Неминуче!..

II. СПОКУСА И ПРАЦЯ

Зiнько йшов до Грицька Момота.

Звичайно товаришi зiходилися в Зiнька, але трапилося несподiване лихо: Грицько вибив собi ногу i мусив сидiти дома. Це сталося так: Панас та Iван Момоти все нахвалялися забрати жито з тiєї десятини землi, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспiшилися цього зробити. Грицьковi дало помiч товариство: Зiнько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так i перелетiв хлiб з поля на тiк до Грицька. Панас тiльки тодi оглядiвся, як уже сусiдин хлопець убiг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибiг, як останнi вози вже до ворiт пiд'їздили. Став на воротях, пiдняв ломаку:

–  Назад! Назад!.. У мiй двiр!.. Моє жито… Голову розвалю!

Махає ломакою, що й справдi страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а вiн одно:

–  Не пiдходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб i на свiтi не смердiв!..

Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бiгають круг возiв,- той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спiткнувся та й упав. Панас пiдбiг, замахнувся ломакою… Всi так i похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта пiдбiг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, вiдняли в нього дрюка, самого вiдвели геть. Вiн пручався й репетував:

–  Пустiть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустiть!

Далi вже й слова не мiг сказати, тiльки харчав. Зо злостi аж трусився.

Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.

Дак ото, падаючи, Грицько вибив собi ногу, i довго вона в нього болiла - все не мiг ходити.

Тим Зiнько йшов до його.

Поминуло вже три мiсяцi, вiдколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досi нiяк не розплуталася. Зараз же другого дня пiсля громадської ради Зiнько довiдався, що сам писар ходить iз десятником по хатах до таких письменних, що не були тодi в громадi, та й примушує їх пiдписувати громадську постанову. У волостi служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зiньковi i зазнало колись од його, при лихiй годинi, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зiнька тую постанову i всi пiдписи громадян. Серед тих пiдписiв Зiнько знайшов кiлька таких, що люди тi

не жили на селi вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кiлькох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зiнько бачив, що це вже якесь крутiйство, але нащо його зроблено - спершу не зрозумiв. Не розумiв i того, нащо замiсто однiєї постанови написано аж три i землю Денисовi продавано мов не всю враз, а якось частками, i мов не в один день. Зiнько поїхав у город i купив там собi книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарештi таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж двi третини всiєї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вiльно продавати. Ото ж i поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб бiльше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних - таких, що не хотiли розписуватися,- за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тiльки тому, хто не знав, кого там попiдписувано. А що на три частини волость подiлила землю, так i це була мудра штука: як на великi грошi продати громадської землi, то треба дозволу аж до мiнiстра з Петербурга, а як подiлити на три частки, дак виходила кожна на малi грошi, то й не треба було посилати справи далi губернi. Певне, що Копаниця з товариством не сподiвалися тут нiякої зачiпки, бо зверху все було гаразд, по закону.

Додлубавшися до того всього, Зiнько розказав про його й товаришам. Погомонiвши, врадили подати жалобу до начальника i про все, як треба, в тiй жалобi списати. Як умiли, так i списали. Зiнько сам одвiз у город, сам i подав її начальниковi. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, i звелiв Зiньковi з товаришами сидiти тихо й дожидатися. Пiсля того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам вiн їздив. Як i що там робилося, Зiнько того нiчого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копiю з паперу, що волость послала начальниковi про його, про Зiнька. У паперi було написано, що Зiнько баламутний чоловiк, що вiн чинить у громадi всякий нелад, пiдбурює молодiж повстати проти статечних людей i раз у раз бунтує народ; начальства не поважає i нiбито часто каже: "Наплювать менi на ваше начальство!" "А оное неуважение к начальству,сказано було в паперi,- не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла".

Порадившись з товариством, Зiнько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:

–  Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!

Кричав таки довгенько i багато говорив, а Зiнько все слухав. Як утомився вже начальник, тодi Зiнько й собi озвався:

–  Чи пiд суд, ваше високоблагородiе, то й пiд суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородiе, пiд суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?

–  Як брехню? Як брехню? Вiн присяжний чоловiк, вiн не може збрехать!

–  От же й чорновусiвський старшина був присяжний чоловiк, а пiшов на Сибiр за покраденi громадськi грошi,- вiдказав спокiйно Зiнько.

–  Що? Як?
– скрикнув був начальник, а тодi зараз iстих, одвернувся й пробубонiв: - Ну, то друге дiло!..

–  Та найлучче,казав далi Зiнько,- прошу, ваше високородiє,- зробiть слiдство. Нехай усi старi люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть, коли й кому я що казав або робив погане. Тодi й видно буде, чим я завиноватiв.

Начальник подивився на Зiнька, подумав…

–  Ну, гаразд,каже,- от скоро у вас буду - все зроблю.

I справдi, незабаром приїхав. Зiбрав громаду i роз-. питував про Зiнька: чи вiн бунтує народ i чим, i як вiн живе, i що вiн за чоловiк. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зiнька, але iншi зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисовi землю, що Зiнько був правий, i їй було сором ще й вигадувати на чоловiка щось негарне. Всi озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч i лаяли його, та нiяких поганих дiл Зiнькових не могли показати,- то так це й зосталося. Поїхав начальник, нiчого Зiньковi не сказавши.