Пiд тихими вербами
Шрифт:
Сiла дома вдвох iз матiр'ю шити. Чи шила, чи не шила…
– Мамо, я води принесу пiду!
– Та в нас же є вода.
– Та там трохи, я ще принесу.
Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.
Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З вiдрами знову буде до Грицькової хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася, та й годi, за цими думками. Треба хоч води справдi набрати.
Чи набрала води, чи не набрала,- на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька,
Коли справдi йде - i вiд Васюти!
Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зiнькових очах Гаїнка так добре це розумiла! I вона щебетала до нього щасливим щебетанням, смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його добрi, яснi, правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На його любi уста, що нiколи не казали їй неправди!..
Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та Ївгу та разом i про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали язиками, аж одляски по всiх улицях пiшли.
Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Вiн уже й на вулицi її займати хотiв, i по саду в Сивашiв уночi лазив,думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нiчого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слiдком бiгала. Все лiто з нею про-куйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його тiкати! Вiн спершу й не туди-то - чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зiнько вiдбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть вiн йому доброї матланки! Та й Васютi!
А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.
– Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?
– Нi… я здужаю…
– Дак чого ж ти така? Щось тобi є.
– Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.
– Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?
– Я… я… я не знаю…- казала, хлипаючи, Гаїнка.- Про Зiнька…
– Що про Зiнька?
Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:
– Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий,- вiн би тебе не дурив.
Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.
– От, людям заздро, що ви гарно живете,- ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!
I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася
– Скажи, сестрице, - питалася, зазираючи в тихi очi Катринi,- скажи, ти нiчого не помiчала?
– Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох,- от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.
Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.
Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:
– Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!
Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?
Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.
А Зiнько тим часом пiшов до волостi - понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка,- i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.
– А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять?
– сказав дiд.
– А що там говорять?
– Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?
– А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.
– Ну, то й гаразд!
– сказав дiд Корнiй.- Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.
– Ет, люди як люди: усе щось i змислять!
– махнув рукою Зiнько.- Що ж там?
– попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.
– Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.
– От, чорт зна яка падлюшна брехня!
– обурився Зiнько.
– Та й я так думаю, що це брехня,по щиростi сказав дiд,ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне - брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.
Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…
А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:
"Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!.."
I знов та страшна думка обняла її вогнем.
Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi - в жнива абощо,- все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер - лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: "Чого це так попереду не було?.."