Пiд тихими вербами
Шрифт:
Одчинив дверi в сiни i побачив, що серед них висить чоловiк, спустивши руки й нахиливши наперед голову.
– Що воно?
– подумав Зiнько, не зрозумiвши, що саме бачить.
Приступив ближче, пiзнав Грицька, побачив вiрьовку на шиї.
"Грицько повiсивсь!" - промайнуло йому в головi.
Вiн скочив, щоб пособити, щоб зняти, i доторкнувсь до рук холодного трупа. Пособляти було нiкому: Грицько був мертвий.
Зiнько кинувся з сiней. Ледве вибiг, побачив, що в двiр увiходить сусiда Грицькiв, Юхим.
– Грицько повiсивсь!
– крикнув
– Що ти кажеш?
– Грицько повiсивсь,- кажу. Юхим спинився вражений:
– Як то повiсивсь? Чого?
– Не знаю… Висить мертвий у сiнях…
– Та ну?
– Iди глянь!
Вони вдвох пiдiйшли до сiней. Юхим глянув.
– Оце, не дай боже!
– промовив, перехрестившись.- Ходiм швидше до волостi та скажемо!
Юхим не схотiв переступити й сiнешнього порога. Причинили дверi i зараз же вдвох пiшли до волостi. Там не було нiкого, тiльки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу i прибiг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов й Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб побiг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пiшов з урядником, з Зiньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.
Тим часом чутка про подiю вже розкотилася селом, а надто, що люди бачили, як волоснi з юрмою людей iшли до Грицькової хати.
Оглянувши тiло, урядник iз старшиною поставили бiля нього двох десятникiв, щоб нiкого не пускали туди, а самi пiшли до волостi. Там уже був писар, i вони заходилися писати про страшну пригоду слiдчому, становому та лiкаревi. Незабаром двоє поштарiв уже бiгло верхи, везучи тiї звiстки, Зiньковi та Юхимовi звелено сидiти дома й дожидатися, поки покличуть на допит.
Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворi натовп народу, найбiльше жiноти. Люди тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли бiля дверей i не пускали нiкого.
"Що воно за знак?" - подумав Рябченко i припинив коня.
– А слухай, Йосипе!
– гукнув до чоловiка, що саме в той час виходив з двору.- Чого це тут такий тиск народу?
– А хiба ти не чув? Грицько повiсивсь… чи повiшено його… хто його зна!..- вiдказав той та й пiшов собi вулицею.
– Що це?
– подумав собi Рябченко.- Чи не здурiв цей Йосип?
Одначе встав з воза, прив'язав коня до ворiт i ввiйшов у двiр. Десятники не пустили його в сiни, та вiн з порога побачив мертвого i помiтив кров на сорочцi.
"Ну, це штука!
– думав вiн, iдучи назад до свого воза.- Це не Грицько сам коло себе поравсь, а хтось iнший, бо чого б же була кров? Це така штука, що, мабуть, хай поки ярмарок пiдожде, а я пiду лиш до волостi".
Ударив коня й побiг швидко. У волостi був уже сам старшина, бо врядник шатнувся по селу - чи не довiдається чого про подiю, а писар таки хотiв хоч одним оком глянути на ярмарок, поки поприїздять пани, тим i метнувся мерщiй додому. Копаниця, лютуючи, ходив по волостi й собi лагодився йти
– А що, Григорiю Павловичу, бачили?
– спитався Рябченко, поздоровкавшись.
– Та бачив, бачив,бодай би його, i того, хто це зробив, чорти побачили, як менi через це ярмаркувати не доведеться! Хто вбив, а я одвiчай!
– одказав сердито Копаниця.
– А хiба не сам Грицько завiсився?
– попитав Рябченко.
– Де ж там сам, коли голову пробито!
– вiдказав старшина.- Убив хтось, а тодi i повiсив, мовби то сам Грицько.
– Хм… Воно i менi так iздалося… Дак, кажете, дуже треба на ярмарок?
– Так треба, що аж кричить!
– лютував Копаниця.
Але Рябченко не зважав на те:
– Ну, з ярмарком якось помиримося… А це таке дiло, таке дiло, що…
– Що - що?
– спитав роздратований Копаниця.
– Що, може, за його й два ярмарки самохiть оддасте, не то один!
– одказав Рябченко.
– Чого ж то так?
– А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григорiє Павловичу, чиє б це могло бути дiло?
– Хм, хм…закрутився той на стiльцi.- Кат його знає!.. Усе в хатi цiле, нiчого не пограбовано… Це не чужий чоловiк, не злодiяка який, а так… з своїх чоловiк… Хтось iз Грицькових ворогiв.
– I я так думаю,потакнув Рябченко,- що хтось iз Грицькових ворогiв. Та хто ж?
– А мара його знає! Хiба вгадаєш? I туди думка i сюди думка… А втiм… Глядiть, чи не братiв це дiло? Вони ж iз їм усе заводилися…
– Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловiка шукати.
– _ Ну, а якi ж iще в Грицька вороги?
– згадував Копаниця.- Здається, що й не було.
– А хто його знає… Хiба ми всi його справи вiдаємо? Може ж, i були… А скажiть, хто перший убитого Грицька побачив?
– Та Зiнько ж Сивашенко.
– Хм… I не сусiда йому, а перший побачив… Сусiди ще не кинулись, а вiн уже й побачив…
– Та й Юхим же слiдком за їм, бо вiн,- каже,- в двiр, а Зiнько з сiней!
– Отож-то й то, що Зiнько з сiней! А як на вашу думку, Григорiє Павловичу,- мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й зна про це дiло?
– Тобто - щоб Зiнько?
– здивувався Копаниця.
– А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?
– Та нi… а тiльки не впада на його… Нащо б йому це робити?
– Нащо? Хе!
– засмiявся Рябченко.- Ну, скажемо так: ходить Зiнько до Грицькової молодицi,- це ж ви чули?
– Та чув… Про це по всьому селу плещуть…
– Отож, ходить до Грицькової молодицi. Ну, а шила. в мiшку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.
– Ну?
– Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жiнка в гречку скаче?
– Та нi… Дак що ж?
– Як то - дак що ж? Хiба вам цього мало?
– Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?