Пiд тихими вербами
Шрифт:
– От такої! Ну, скажемо так, полiз Зiнько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. "Ти чого?" - "Я - не я, я - так собi…" -"_А,_ дак ти до моєї жiнки, на ж тобi!.." I завелись!.. Ну, куди ж Грицьковi проти Зiнька?.. Та ще, може, вiн удвох iз Ївгою на його. Бехнули його добре, так той i лiг.
Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарештi озвався:
– Глядiть, що й приходиться… Ну, а як же не вiн?
– Ну, дак що? А як не вiн, то й не осудять його. Посидить трохи на царськiй квартирi та й вийде. А поки вiн сидiтиме, дак ми всi свої справи так пiдкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся.
Копаниця аж iз мiсця зiрвався.
– Ну й митець iз тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й мiсяць у головi длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справдi, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око влiпив! Iменно, iменно, iменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!
– Стривайте лиш, Григорiю Павловичу, не радiйтебо вiдразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слiдствуватель скаже?
– Слiдствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрiнiє накрутю,- побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом пiдiть та чоловiка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупi з їми -й приходьте до волостi, як слiдствуватель прийде.
– Гаразд! Тiльки треба ще так пильнувати, щоб уже нiхто не вискочив у свiдки такий, що на iнший бiк хилитиме… Щоб нiхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слiдствуватель про це довiдається, то щоб iще в той бiк не повернув… Дак треба таких назад, назад!..
– Зiб'ємо й назад!
– одказав Копаниця.- Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.
Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв старшинi везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, i всi поторохтiли туди, а врядник пiдтюпцем побiг за їми. Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був дуже молодий i дуже певний, що вмiє розплутувати найзаплутанiшi справи. Насамперед узяв собi до уваги "обстановку злочинства". Видима рiч, що Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров на сорочцi, пробитий висок, усе тiло побите,- видно вiдразу, що воно було. Була якась боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого. Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове було на завадi, ворог убитому.
– Старшина!
– Iздесь, ваше високоблагородiє!
– Що цей… Григорiй Момот… як вiн, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогiв абощо?
– Хто його знає, ваше високоблагородiє,- здається, не чуть було…якимсь непевним голосом одказав старшина.
"Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу",- подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому - тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:
– Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв,- без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.
– Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…
Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: "Брешеш! Не викрутишся!.."
– Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?
– Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…
– А через що ж вiн ворогував?
–
– Не мни ото язиком, а кажи просто!
– крикнув слiдчий.- Менi треба все по правдi казати,- як батюшцi на сповiдi!
– Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою,- ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…
"Таки виказав! От так їх треба ловить!" - подумав, радiючи, слiдчий i додав голосно:
– Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!
– Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати,- вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.
– Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?
– Спершу - нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…
– Ну?..
– Сварилися часто… Бо вона за тим Зiньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого…
– Ах, дак це той самий!
– сказав слiдчий, а вислухавши, що сусiд Юхим зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: "Ну, тепер видима рiч: злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено… I дiтей одведено, щоб не були на завадi…"
Вiн почав розпитувати Копаницю далi i "таки примусив" його сказати, що вiн нi на кого не думає, тiльки на Зiнька.
"Так їх ловити! Так!" -думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька, Юхима, Ївгу та ще кiлькох свiдкiв, яких простiсiнько пiдказав йому "нехотя" моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою справу, i вони вдвох подалися до волостi - допитувати свiдкiв.
Свiдки вже були там готовi. Ївги самої ще не було з Чорновуса: нiяк не могли її там iзнайти.
"Дiло просте!
– думав собi слiдчий, сiдаючи за стiл.- Один з грубих сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману,- тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець, на закуску". I почав допитувати Юхима.
Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалi слiдчий упевнявся все дужче й дужче, що вiн нiяк не помиляється. Найбiльше - Рябченкове свiдчення подавало йому силу дрiбниць, з яких можна було скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.
Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.
– Зiновiй Сиваш!
Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi своєї черги i трохи дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як нарештi почув своє прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за столом, i став бiля дверей.
– Ти Зiновiй Сиваш?
– спитався слiдчий.
– Я.
– Пiдiйди ближче.
Зiнько пiдiйшов.
– Ближче, ще ближче! Аж сюди!
Зiнько пiдiйшов iще ближче.
– Да, ти - Зiновiй Сиваш…- сказав iще раз слiдчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском i гостро дивлячись на Зiнька.- Дак от який ти, Зiновiй Сиваш!.. Скажи менi, це ти перший побачив убитого?
– Я.
– I ти знаєш, хто його вбив?
Зiнько пiдняв угору брови з дива.
– Нi, не знаю,вiдповiв.