Пiд тихими вербами

Гринченко Борис Дмитриевич

–  Соромляється при чужих,- одказав Зiнько,- говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

–  А жiнки… хiба не соромляється?..

–  Нi.

–  Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?

–  Еге ж.

–  А Катря була?

–  Була.

–  _А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

–  Хто, Катря?

–  Нi, та, Грицькова…

–  _ Як коли: буває й нi.

Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити,

щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому' зiлля дати.

–  Не люблю я її!
– сказав вiн до Гаїнки.

–  А чом не любиш?

–  Бо в'язне до мене.

Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:

–  Як то в'язне?

–  Тепер, оцi днi, сказати - нi. А то дак була штука…

I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.

–  Я вже так наважився,- казав далi Зiнько,- як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?

I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.

–  Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..

I вона стискала його, пригортала, цiлувала.

–  Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!

–  Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!

–  Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти - як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..

–  За що ти так себе лаєш?

–  Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…

–  А ти повiрила?

–  Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила - як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..

–  Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.

Вона так i схопилася:

–  _ Про мене?! Про мене?!

–  Що до тебе Васюта стежку топче.

–  Васюта?.. Ха-ха-ха!..

–  Цить, дурне, а то мати почують.

Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.

–  Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..

Ледве втишив її.

–  А ти ж повiрив?

–  Чи я ж дурний?

–  От бач! От бач!
– почала вона стукати себе кулачком у голову.- А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..

Забрав її руки, щоб не била себе:

–  Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?

Розпиталися. Зiнько подумав…

–  Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?

От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч - де б вона тодi очi подiла?

Пригорнулась, притулилася

до його, знiтившись, як кошенятко.

–  Я… я… я хотiла… я думала…

I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.

–  Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.

–  Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…

Довго вони не спали.

Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.

Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави - все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно - так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…

–  Зiньку! Вставай! Ми заспали…

Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…

Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?

Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.

–  Здорова, сестричко!

–  Здорова!
– вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.

–  Питай мене - чого я до тебе прибiгла!

–  Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,- нiчого нема, все брехня.

–  Ха-ха-ха!
– зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:

–  Чого це ти?

–  От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!

–  Та чого ж ти смiєшся?

–  Бо менi i весело, й чудно… Ой!..

Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.

–  Чи ти присуственна?
– смiялася вже й Катря, пручаючись.- Кажи вже, що там є!

Гаїнка розказала їй про все… i про Васюту.

Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чули їх, навiть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим не зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не ходив, бо нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.

Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка свою плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн це бачив, лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi…