Пiд тихими вербами
Шрифт:
– Соромляється при чужих,- одказав Зiнько,- говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.
– А жiнки… хiба не соромляється?..
– Нi.
– Коли ж ви вчилися? Як ще всi-не посходились?
– Еге ж.
– А Катря була?
– Була.
– _А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?
– Хто, Катря?
– Нi, та, Грицькова…
– _ Як коли: буває й нi.
Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити,
– Не люблю я її!
– сказав вiн до Гаїнки.
– А чом не любиш?
– Бо в'язне до мене.
Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:
– Як то в'язне?
– Тепер, оцi днi, сказати - нi. А то дак була штука…
I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.
– Я вже так наважився,- казав далi Зiнько,- як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?
I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.
– Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..
I вона стискала його, пригортала, цiлувала.
– Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!
– Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!
– Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти - як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..
– За що ти так себе лаєш?
– Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…
– А ти повiрила?
– Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила - як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..
– Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.
Вона так i схопилася:
– _ Про мене?! Про мене?!
– Що до тебе Васюта стежку топче.
– Васюта?.. Ха-ха-ха!..
– Цить, дурне, а то мати почують.
Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.
– Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..
Ледве втишив її.
– А ти ж повiрив?
– Чи я ж дурний?
– От бач! От бач!
– почала вона стукати себе кулачком у голову.- А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..
Забрав її руки, щоб не била себе:
– Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?
Розпиталися. Зiнько подумав…
– Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?
От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч - де б вона тодi очi подiла?
Пригорнулась, притулилася
– Я… я… я хотiла… я думала…
I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.
– Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.
– Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…
Довго вони не спали.
Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.
Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави - все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно - так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…
– Зiньку! Вставай! Ми заспали…
Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…
Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?
Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.
– Здорова, сестричко!
– Здорова!
– вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.
– Питай мене - чого я до тебе прибiгла!
– Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,- нiчого нема, все брехня.
– Ха-ха-ха!
– зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:
– Чого це ти?
– От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!
– Та чого ж ти смiєшся?
– Бо менi i весело, й чудно… Ой!..
Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.
– Чи ти присуственна?
– смiялася вже й Катря, пручаючись.- Кажи вже, що там є!
Гаїнка розказала їй про все… i про Васюту.
Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чули їх, навiть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим не зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не ходив, бо нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.
Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка свою плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн це бачив, лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi…