Пiд тихими вербами

Гринченко Борис Дмитриевич

Врештi Гаїнка озвалася:

–  А що ти сьогоднi в волостi чув?

–  Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.

–  А у Васюти не був?

–  Нi! А чого б я мав у його бути?

–  Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

–  Давно? А вчора?

–  Чи то пак: вiн у нас давно не був.

–  А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?

–  Та… ну… може, прийде…

–  А нащо тобi той Васюта?

–  Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько

думав: "Чого це вона так його вихваляє?"

I додав уголос, аби не мовчати:

–  Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:

–  А до Грицька ти часто ходиш!..

–  Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо - читання гуртове буде.

Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати - i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоєкожне за своїми думками.

Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то - до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:

–  Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима - Ївга вдвох iз Зiнь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук - гуп! та й розскочився.

–  Ой, шкода горщика!
– пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: "Здоров, Зiньку!.." Миску додолу - вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.

–  Та що це тобi, дочко?
– метнулась до неї мати.- Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..

–  Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як бiль бiла.

–  Оце лихо!
– бiдкалась мати.- Хоч би Зiнько швидше вертався!

–  Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..

I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: "Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…"

Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А. вже як спати пiшла!..

Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та

з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках,- аж страшно. Як неприхильне навис комин,- мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..

Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.

Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..

Вона ж - як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…

Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути..Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..

Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну,- завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..

Чи не в вiкно хтось стукає?.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.

–  Зiньку, це ти?
– попитала стиха.

Не чуть нiкого, нiхто не озивається.

Вернулася на лiжко.

Ой боже! Як же вiн довго!..

Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде - дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…

Скрiзь було тихо. Вiн не йде.

Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…

I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась - i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.

–  _ Ти ще не спиш, Гаїнко?

–  Нi…

–  Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?

–  Нi, вже нiчого…

–  Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:

–  Добре, що береться…

А думала iнше: "Якби вiн i довiку не брався!" Одначе не сказала цього, тiльки промовила:

–  Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.