Пiд тихими вербами
Шрифт:
Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог,мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.
– Острог?
– поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?
– Я… нi… я…
– А чого ж тобi туди треба?
– Я… менi… треба менi…
Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.
– Ну?
– питавсь.
А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.
– Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна!
–
Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: "Еч захвойданки бiсовi!"
Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.
"Попитаю цього,- подумала.- Уже ж вiн знає, то, може, скаже".
Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:
– Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.
– А тобi нащо?
– Чоловiк мiй там сидить…- промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.
– Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?
– Нi за що…
– Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив - та й нi за що! Шахраї проклятi!
Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.
– Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!
Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.
"Боже мiй!
– думала собi.- Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв".
Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.
– Здоровi були, панночко!
Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.
Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.
– Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..
Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:
– Здоровi були!
Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.
– Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.
– Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…
Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї
– Ну?
– Адже це острог?
– Ну?
– Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…
– Ну?
– Пустiть мене побачити його!
– Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.
– А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
– Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
– Нi…
– Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.
– А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
– Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..
– Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
– Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…
– Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
– Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
– До вашої милостi…
– Чого тобi?
– Менi чоловiка побачити.
– Якого чоловiка?
– Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
– Пiдожди!..
– Знаєш що, молодице?
– сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
– Ой боже мiй!
– злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
– Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
– Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
– Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
– Не можна його бачити. Вона так i похолола.