Пiд тихими вербами
Шрифт:
– Що бог дасть!.. Зiнько й Гаїнка добрi дiти… Хiба стара? Ну, та що бог дасть!..
Увiйшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.
– Здоровi були!
– промовив дiд.
– Здоровi!
– одмовила Параска.- Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!..- бiдкалася вона.
– Диво, що не промовить!
– одказав дiд.- Коли таке з нею батько виробляє!
I вiн розказав про всю подiю.
– Оце лихо! Це такого ще й не чувано!
– скрикнула Параска.- Де ж таки:
– От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бiйся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не вiзьме з цiєї хати.
Вiн пiдiйшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка пiдвелась, прихилилася до нього й вiдразу заридала вголос… Плакала вперше, вiдколи розлучилася з Зiньком…
Дiд сiв бiля неї i дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тодi помалу-малу почала затихати, вже тiльки хлипала, тiльки здригалося їй усе тiло.
– От i добре, що виплакалася!
– казав дiд, усе жалуючи її.- Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його пiсля сльози,- от воно й легшає людинi. Плач, моя пташечко, скiльки хочеш!..
I вона плакала, тiльки вже тихим, спокiйним плачем. А дiд тим часом говорив до старої Параски:
– А що, свахо, я вам казатиму… От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!
– Та чого б не прийшли, то ми радi вам,- одказувала Параска.- Скажете.
– Радi! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати,- жартував дiд, а Параска аж скрикнула:
– Оце ж таки, не дай боже!.. Що це ви кажете?
– Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: приймiть мене до себе в прийми!
– Як то - в прийми?
– питала, не розумiючи, Параска.
– Да так, бачите: хазяїна у вас тепер нема, то поки прийде, є у вас упале мiсце… дак ви мене на те впале мiсце… Хоч не за хазяїна, дак хоч за попихача… Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже так не виживу… Або самому вiд сина пiти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися… Ну як менi на старостi лiт його вигонити та бешкет робити?.. Та вiн i не покається,однаковий буде… То краще й втечу вiд лиха в тихший захисток… Ото ж, коли хочете, дак нехай ця хата й буде менi захистком!.. Га? Чи, можу, не туди, а он куди?
– Та боже мiй!.. Та ми з дорогою душею!
– зрадiла Параска.
– А ти ж, Гаїнко, чому мовчиш, нiчого не кажеш? Може, не хочеш дiда в хату пустити?
Гаїнка знову пригорнулась до дiда, шепочучи:
– Дiдусю… зоставайтесь!..
– Ну, й гаразд… спасибi вам!.. Буду у вас жити… А як вернеться Зiнько, то в його проситимусь.
– Ой дiдусю! Чи вернеться?..
– Мабуть, йому вже не вертатися!
– додала мати, втираючи сльози.
– От i зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, це - мале, дурне! А ми ж iз вами, свахо, таки, спасибi боговi, пожили вже!.. Нi, тепер новий порядок щоб у нас у хатi завiвся: щоб i думки тiєї не було, що Зiнько не вернеться! Хiба ви не знаєте, що бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викриється, хто це зробив,- шило в мiшку не втаїться! Хоч не вiдразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам
I дiдусь усе казав двом зажуреним жiнкам усякi слова розваги й надiї, надiї хисткої, але тяжко жаданої змученими душами; розваги, може непевної, але дорогої кожному засмученому серцевi. I вони впивалися тими словами, любими, як вода кринична погожа лiтнього пекучого дня чоловiковi, згагою знеможеному…
Другого ж дня дiд Дорош забрав дещо своє з рiдної хати, попрощався з невiсткою, з онуками - тiльки з сином не схотiв прощатися,- утер нишком сльозу з старих очей та й оселився зовсiм у Сивашiв. З ним укупi оселилася там i надiя - невеличка, щоправда, та все ж вона давала спромогу дивитися трохи яснiше на свiт, нiж дивилися бiдолашнi жiнки досi.
Чутка про те, що дiд Дорош од сина перейшов до внуки, швидко розкотилася по селу. Багато людей говорили, нарiкаючи на Остапа, тiльки своє товариство його боронило. Трохи через цей людський голос, трохи боячися батька, Остап уже бiльше не займав Гаїнки. "Треба перечасувати,думав,- а там, пiсля суду, то вже моя воля буде!"
А Сивашi тим часом жили собi тихо. Дiд правив за господаря, давав усьому порядок; Карпо й Васюта за-всiгди з дорогою душею охочi були послухати, запомогти. Було б i добре, якби не було сумно.
Спершу, як пристав до їх дiд, i Гаїнцi, й матерi стало не веселiше, але спокiйнiше трохи. Той упокiй породила надiя, а надiю збудив своїми словами дiд Дорош. Обидвi жiнки думали: "От уже скоро… От, може, завтра-позавтрьому вернеться Зiнько…" Нi завтра, нi позавтрьому вiн не вертався. "Ну, то в недiлю або в середу…" Минала без нiчого й недiля, й середа… Бiдолахи дожидалися, виглядали щодня, i щодня надiя їх дурила, i щодня вона пригасала, пригасала… I помалу-малу душа в матерi окривалася старим безнадiйним смутком, помалу-малу Гаїнка знов застигала, як крапля на морозi, знов робилася такою кам'яною, як i попереду. I знову минали покволом забарнi похмурi ночi, похмурi безнадiйнi днi…
Так минула осiнь понура, прийшла зима бiла й холодна…
Наближалося Рiздво…
Надiйшов i той "святий вечiр", що його так побожне й радiсно дожидає на селi кожне, бо в кожного з тим вечором поєдналися любi й серцевi дорогi згадки про щось святе й радiсне, про якусь любу надiю й тихий упокiй. Вiн витає тодi, той тихий упокiй, над усiм селом, над усiма хатами, зазирає до кожної в середину, зазирає в душу кожному своїми ласкавими тихими очима - такими ласкавими, як усмiх євангельської дитини, i такими променистими, як тая зоря вечiровая, що її свiту з такою побожною надiєю дожидають усi того вечора.
Так, скрiзь упокiй зазирає, в кожну хату, в кожну душу… Тiльки в Сивашеву хату вiн не зазирнув, тiльки в тiй хатi не всмiхнувся вiн нi однiй душi…
Дiждалися й там зорi вечiрової… Давно в хатi було поприбирано й чисто, давно вже блимала перед образами воскова свiчечка, осяваючи потемнiле малювання, поблискуючи на шатах, на бiлих, густо вишиваних, рушниках, на квiтках, що їми колись позаквiтчувала Гаїнка образи… На покутi давно вже стояла серед сiна кутя, а застеляний бiлим убрусом стiл дожидався вечерi,- та вечеряти нiхто не сiдав.