Пiд тихими вербами
Шрифт:
– Не можна бачити,сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.
– Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
– Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi
– Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
– I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
– Дочко! Дочко! Що тобi?
–
– Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
– А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
– А що, Остапе, чути за твого зятя?
– Та той такий мiй зять, що хоч би його в мене й зовсiм не було.
– Ну, одначе, що ж саме за його чути?
– Да така чутка, що вже й не вернеться.
– Ну, таке дiло… А що ж тодi твоя дочка? Адже вдовою буде…
– А буде…
– Знаєш що, Остапе, я тобi скажу? Що, якби нам сватами бути?
Остап глянув на Терешка.
– Як то?
– Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто - це вже я знаю,- що вiн до Гаїнки прихильний… От би тодi вдвох дiла робили!..
Остап подумав…
– Треба пiдождати суду.
– А заведено! Дак виходить - так?
– Нехай буде й так.
– Чудесна штука буде! Оцього тiльки боюсь: що, як вона та схоче за їм слiдком iти?
– Ну, то дурниця!
– вiдказав Остап.- Я не попущу.
– А як же ти не попустиш, коли вона пiде до тих судейських та й сама скаже?
– Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що бiда. Ну, та дарма! Я цьому лиховi запобiжу. Вiзьму її жити до себе та й не пускатиму нiкуди.
– I пречудесна штука!.. Глядiть же, свате, нехай ваше слово крiпке буде!
– Буде, свате, крiпке.
– А свасi… поки нiчого не кажiть… А то знаєте - жiнота ця… Якби не попсували справи…
– Гаразд!
I новi свати розiйшлися, радi з самих себе. Другого дня пiсля того, як Гаїнка ходила в город, Остап увiйшов у хату до Сивашiв.
– Здоровi! З вiвторком!
– Здоровi, свате!
– вiдказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.
– Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?
– Таке вже наше здоровля!
– вiдказала за неї стара.- Он учора ходила в город, хотiла побачити Зiнька, дак не пущено… Сiдайте-бо в нас!.
– Не пущено, кажете? Гм… Нi, я не сiдатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?
– Кажуть тi iроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тодi пустять.
– Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: iди до нас,- мати тебе кличе.
– _ Не пiду я тепер.
– Iди, бо дуже треба!
– Узяв за руку та й звiв з полу, як малу дитину.- Убирайсь!
– Та, може б, ви її, свате, тепер не займали?
– прохала Параска.
–
– Вiн повiв її з хати за руку.
II. У ТЮРМI
Маленькi вiконця темрявi з залiзними гратами, попусканi в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звiдсiля не видко: просто вiконець другi такi ж само товстi й понурi мури. Навiть сонячний промiнь мов боїться тих грат i зазирає сюди на одну тiльки часиночку - тодi, як сонце вже високо-високо пiдiб'ється вгору. Тодi золотий його парус упаде помiж двома мурами, несмiливо зазирне крiзь грати, ледве всмiхнеться до тих блiдих облич i, злякавшись, тiкає швидше назад iз цiєї темницi - туди, серед безмежнi простори блакитно-осяйного вiльного неба.
Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут - бруднi вiд усякої гидоти, важкi вогкi стiни, а в їх маленькi дiрочки з гратками. А в тiй кам'янiй трунi сiрi постатi з сiрими, без сонця поблiдлими обличчями. Якi лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахмiття, якi сидять там, гуляючи в карти, якi сновигають без нiякої мети по кутках.
Це - злочинцi. Серед них Зiнько. Якби йому хто сказав коли давнiше, що вiн буде тут,- яким би вiн брехуном його назвав! А от же сталося.
Тепер вiн спокiйнiший, тихший, але першi днi… йому навiть згадувати їх страшно. Цi зв'язанi руки, ця ганьба перед усiєю громадою… Гаїнка… погляд її божевiльно-безнадiйний… руки до його простягає… Потiм тяганина по полiцiях… i нарештi - ця темниця.
До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лiсiв холодкуватих, до садкiв квiтучих, запашних вiн iзвик, а тепер тiльки мури, товстi, холоднi, тiльки грати залiзнi, тiльки тяжкий сморiд гнилої тюрми!..
А люди… Боже!..
Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою,- вiн же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей бiлявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину вiд дiвчини… Цей он пiдпалив село… Отой дiд старий, п'яним бувши, пробив своєму сусiдi колякою голову, що той i вмер… Цей знову щось страшне зробив… I так кожен…
I вiн, Зiнько, серед їх, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не йме, що вiн не винен, тiльки смiються з його… I його дожидає така ж кара, як i їх… За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка за нiщо? Коли однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись розказує, як вiн сокирою розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки одного: щоб людям було краще, хотiв добра людям!.. Без нiякого доводу його обвинувачено в страшному злочинствi, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть i каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько знає, що не з самим їм так бувало,- вiн про це i чув, i читав. А коли так, то навiщо людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи не краще було б, якби цього нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?