Пiд тихими вербами
Шрифт:
Громадою! А яка ж i громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки - от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому - нi!..
Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж._ бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують,- чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний.чом же цього не виявлено? Чом?
I страшнi думки вставали в Зiньковiй головi… Вiн жахався їх, вiн прогонив їх од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.
Нема правди в свiтi,
I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи i в тiєї сили правди нема? Чи тiєї сили нема? Дак навiщо ж тодi i люди живуть, родяться, смiються й плачуть, борються i вмирають? Навiщо?
Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.
Не знати, що сталось би з їм через цi думки, якби їх не розбивали на який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди…
Вiн спершу й боявся їх, i гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходiї. Йому здавалося, що звичайнi люди - то по один бiк, а злочинцi - то по другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей, а в злочинцiв усе iнакше: i правда в їх не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й уся в їх душа не така, а гiрша - лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зiнько до тюрми, а як побачив цi обличчя, позначенi острожною неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому страшну, то мов iще виразнiше почув, що цi люди - зовсiм не те, що вiн, i не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров i на душi. ї були вони йому страшнi. А ще гiршi сталися пiсля однiєї подiї. Ото тiльки вкинуто його в цю пiвтем-ну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись, а вже його звiдусiль оточено. Роздивлялися на його зацiкавленi, розпитувалися, як звуть, звiдки, за що потрапив сюди.
– За нiщо потрапив,од казав Зiнько.- Хтось убив чоловiка, а мене винного зроблено.
– Овва! А ти хiба його не вбивав?
– Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен!
– одмовив палко Зiнько.
– Ф'ю-ф'ю!
– засвистiв чорний рештант.- Кожен, братику, перед слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо нiкому не хочеться на Сибiр мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре знаємо - нас не одуриш.
– Я й не думаю вас дурити.
– От штукар!
– сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою.- Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!
Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий як крейда. Вiн бачив, що'не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. 0Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому Такi огиднi!..
Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiй з того був радий вельми, сидiв собi в темному куточку та думав свої тяжкi думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти i часто за їх лаялись, а то й бились, оповiдали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну i горiлки i часом бували п'янi. Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти. Добули її й постановили випити гуртом - усiм тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був i Онисько - той молоденький бiлявий хлопець з сiрими очима, що задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись, спустивши вниз руки.
– Чого розманiжився?
– штовхнув його рештант, що сидiв бiля його.- Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!
– Я не п'яний…озвався якимсь плачучим голосом парубок.
– Ну, а чого ж ти розквасив губи?
– Сумно…вiдказав тим самим голосом napyбoк.
– Сумно! Ха-ха-ха!
– зареготалися п'янi рештанти.- До мами схотiв? Чуєш?
I вони
– Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..
Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:
– Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!…
– Що озивається, ти, рюмсало?
– Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..
– Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дiвкою дитину, дак i нехай буде дитина, а то ще давити!
– казав той палiй, що пiдпалив село.
– Та хiба ж я хотiв?.. Та я ж i не думав того робити… та я ж…Парубок уже плутав, хлипаючи.
– Та чом же ти її не взяв?
– питав палiй. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тодi вiдказав:
– Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлiв… а мiй батько багатир на все село. Каже менi: "I в голову собi того не клади, щоб Химку сватати. Нiколи того не буде!" А мiй батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так i порива… Ну, а то раз я на баштанi був… баштан стерiг… Прибiгає вона до мене: "Ой Ониську, прийшла по мене смерть!" -"Чого ти?" -"Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать". А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловiка вб'є, а мачуха ще його й пiддрочує… Ну, там у куренi й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на колiна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химцi з їм додому прийти. "Я,- каже вона,- пiду в город".-"Як же ти пiдеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе вiзьме з дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далi як почала мене клясти!.. I жаль менi її, i вже чую, що й мене за серце вхопило. "Цить,- кажу,- не клени! Хiба менi самому легко?" А вона: "Та ти ж устав та й пiшов, та взяв собi другу, та й житимеш iз нею вiк свiй у добрi та, в щастi!.. А я ж пiду попiдтинню!.. Та менi ж через його тiльки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобi сонце праведне не свiтило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалiв мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила менi на колiна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,- як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: "Через тебе,кажу,- прокляте, все це сталося!" Та й кинув його до неї знов… А воно… бiдненьке… i не… писнуло… i притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… I не ворухнеться… Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тодi знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то i дух iз його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили - трохи не до свiту… а тодi… закопали його… От так… От i все…
– _ Ну, а як же довiдались?
– Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мiй!.. Боже мiй… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..
I парубок iзнову почав хлипати, а його великi сiрi очi зайшлися сльозами. Рештанти всi притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:
– Чортбатьказна-що! Слухають того плаксiя!.. "Писцiть! писцiть!.." Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!
I, покинувши парубка, взялися знову до горiлки. Але з того часу чорний i просвiтку не давав Ониськовi. Тiльки зуздрiв, що той сiв собi в куточок або просто замовк, нiчого не говорить,- зараз починав:
– А що? Вже пищить? Га? Пищить?
У безщасного вiд того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сiрi очi туманiли… А чорний, незважаючи на те, знущався:
– Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантiв iнодi казав:
– Та ну-бо, годi! Чого ти причепився до його?
Здебiльшого ж не зважали на те. Чорного всi боялися.
Одного разу, пiд час такого мордування, Зiнько вже не стерпiв бiльше. Вiн пiдiйшов до чорного i промовив тремтячим голосом: