Пiд тихими вербами

Гринченко Борис Дмитриевич

Зiрвалася з лiжка й стала серед хати. Вся тремтiла. Що це?

Помагай бiг тобi, пане хазяїну!

Святий вечiр!

Пане хазяїну, славний пахарю!

Святий вечiр!

Застилай столи, клади пироги:

Святий вечiр!

Будуть у тебе славнiї гостi…

Святий вечiр!

Дiвчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама спiвала, колядуючи в одному гуртi з їм, з Зiньком!.. Та вiн же, коло неї стоячи, її спiвав, а тепер де вiн? де вiн?

А дiвчата спiвали про того ж славного пахаря:

Не багато пожив, та й слави нажив:

Бiлим залiзом двiр обгородив,

Поставив ворота з щирого злота,

Помостив

мости все чавуннiї,

Поставив стовпи все золотiї,

Поклав же жердя все срiбранеє,

Повiшав коври все шовковiї,

А сам поїхав на горду вiйну…

Ой,боже ж мiй! Не на вiйну ж вiн поїхав, не на вiйну!.. А пiшов вiн до темної темницi, як до сирої землi, як до глибокої ями!..

Як несамовита вона кинулася через сiни в другу хату.

–  Мамо!
– скрикнула.- Припинiть!.. Нехай цього не спiвають!..

Дверi тихо вiдчинилися, i на порозi став чоловiк у запорошенiй снiгом одежi, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо:

–  Добрий вечiр!

Здригнулися враз усi троє вiд того голосу, i дiд, i мати, i Гаїнка, i завмерли на одну мить, тiльки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:

–  Зiньку!..

А дiвчата все спiвали:

Да вертає ж вiн з гордої вiйни:

Застукали мости все чавуннiї,

Заззяли стовпи все золотiї,

Забряжчало жердя все срiбранеє,

Замаяли коври все шовковiї,

Що люди кажуть: "Королевич їде!.."

Матiнка каже: "Мiй синок їде!..

Нi, вона не казала… Вона тiльки ридала, припавши до нього так, як i Гаїнка, як i бiлий дiд Дорош…

IV. НОВI НАДIЇ

В церквi вже повно було народу другого дня Рiздва, як Зiнько з Гаїнкою ввiйшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину i стали вдвох.

–  Глянь: Зiнько!..почувся шепiт.

–  Де?

–  Та он же!

Люде поверталися, дивилися i незабаром шепiт, мов хвиля пiд вiтром, покотився по церквi:

–  Зiнько вернувся!.. Зiнько!..

Очi поверталися в той бiк, де стояла щаслива пара. Зiнько, хоч блiдий i худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокiйний та поважний. Вiд Гаїнчиного обличчя так i било сяєвом безмiрних радощiв, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора - острожникова жiнка, сьогоднi - дружина чесного, невинно покривдженого чоловiка. I вiн, цей без мiри коханий, дорогий стоїть поруч iз нею, i нiколи, нiколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радiти, коли в неї вся душа всмiхалася i до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, i до цiєї церковцi старенької, здавна їй рiдної, i до того соняшного промiня, що з узенького загратованого вiкна пасмом простягався по церквi, виблискуючи на позлотистому iконостасi, на потемнiлому малюваннi… Її уста не шепотiли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радiсно-молитовним почуванням безмiрної вдячностi…

Помалу занишкло шепотiння, всi знову стали тихо - аж до кiнця служби. А ледве вона скiнчилась i народ посунув з церкви,- зараз на рундуцi обступили Зiнька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зiньком, поздоровляли, дехто цiлувався з їм, розпитували, чи давно вернувся.

Карпо з радощiв аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зiнько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп iшов за їми слiдком, i вони повиннi були вiдповiдати на всякi запитання людям, що цiкавi були знати, як та що з Зiньком робилося, яким робом вiн визволився. Вiн i сам того до пуття не знав: учора вiд слiдчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зiнька випущено, бо вiн не винен, а хтось iнший знайшовся. Оце все, що Зiнько знав. Та людям ще дужче закортiло довiдатись: хто ж той iнший? Почали догадуватися, домислятися…

–  Пустiть! пустiть!..- ураз почув Зiнько i побачив, що йому назустрiч, штовхаючи людей, без шапки, в самiй чумарчинi, бiжить Васюта.

–  Зiньку!.. братiку!..- i кинувся його цiлувати. Люди почали шуткувати, смiючися:

–  Тю! i шапку загубив, бiгши!

–  Та то вiн забувсь узяти, як iз хати вискочив.

Васюта й справдi забувсь її взяти. Учора звечора нiхто не довiдався, що Зiнько прийшов, а Васюта в церквi сьогоднi не був. Уже сiдав обiдати, як побачив у вiкно Зiнька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.

–  Та пiди вдягнись!
– гукали на його люди.- Мороз же здоровий!

Але Васюта й не думав iти. Хтось ускочив до його в хату i принiс йому шапку й свиту.

З гуком та з гомоном провели Зiнька до хати. Гаїнка росла, i аж ушка в неї смiялися.

Щасливий та веселий обiд був у Сивашевiй хатi другого дня. Усi почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квiтка, розцвiтала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дiд Дорош, усмiхаючись своїми молодими очима з-пiд бiлих кудлатих брiв, казав:

–  Штука! Усi позбирались обiдати, а нiхто не їсть, тiльки ззираються одне з одним. Що це за мода така? I пилипiвка минула, здається, а вони все постують.

–  Ат, дiдусю!
– казала Гаїнка i бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зiнька. Учора вона вмирала, кам'янiла, а сьогоднi аж променiло вiд неї життя, аж пашiло схудле личко, рум'янiючи, зiрками висвiчувалися темнi очi, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, смiхом…

Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера - Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.

Пiсля всiх прийшов Савка.

–  Де це ти був?
– напався на нього Васюта.- Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.

–  Та таки й стояв,одказав Савка - та дивився, як Панаса забирано.

–  Як то забирано? Куди? Нащо?

–  Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька - з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…

Дак он воно що!.. Брат - брата!..

Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?