Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— Сполать тобі, Трохиме!—сказав йому Денис та й вдарив його злегенька по плечу.— Так і повік служи — розбагатієш! — І відвернувсь від нього, а Трохим і замітив, що він, відвернувшись від нього, усміхається.
«Що отеє сталося з нашим Денисом? — дума собі Трохим.— Але він тут собі другий, чим у нашому селі».
Так собі сидить, думаючи про се, аж ось вп’ять та ж таки циганка йде мимо лавки, а Денис підійшов до неї і каже: «Дурний!, йому і не говори. Ми і самі зробимо».
А Трохим се й чує. Циганка собі і пішла.
Стало смеркаться. Прикажчики почали
Тільки що так собі Трохим дума, аж ось Денис і каже:
— Іди ж, товаришу, на кватирю, та винось швидше вечеряти, та лягай спати. Або знаєш що? там душно, я пробуду усю ніч на калавурі; не приходь з півночі, спи собі. Однаково мені спати не хочеться, прокалавурю сам усю ніч.
«Ось що воно означа! Тривай же!» — подумав собі Трохим і пішов тихою ступою, поки спершу, як же зайніои, що вже Денис його не бачить, так тут вже нічого робити— став підбігцем поспішати та мерщій до хазяїна. Як на те, хазяїн дома і, накликавши гостей, поштує їх чаєм. Тут Трохим, увішедши, прямо і розказав йому усе, як він за Денисом запримітив, як що робилось і як він буцімто лавку замкнув, а його відтіль відпроторив.
Хазяїн, почувши усе, спершу було злякався так, що аж поблід; далі став дяковати Трохимові, що він такий вірний, і підніс йому аж дві чашки чаю, солодкого та пресолодкого, усе-таки дякуючи за його правду і чесную душу. А тут же мерщій послав знайти прикажчика з ключами. Насилу де-то його знайшли. Хазяїн вихопив ключі, засвітив ліхтар та, сівши на дрожки, мерщій до лавки.
Підбіг, оглядів, аж так і є — ні один замок не замкнутий. .Почав кликати Дениса, а Дениса і духу нема.
Мабуть, що він і сидів усе біля лавки, та як побачив хазяїна з ліхтарем, догадався, що се щось недаром, так і притаївся тут де і не озивався, дожидаючи, що з того буде.
Хазяїн ускочив у лавку... слава тобі, господи! усе ціле, усе благополучно! Злодій ще не починав поратися. Мабуть, дожидав глухої півночі. Позамикавши уже сам усі замки як слідувало, тут же із сторожів иайияв двох, щоб від його лавки не відходили через усю ніч, вернувся на кватирю.
І що то вже дякував Трохимові! Аж поцілував його, що відвів від нього таку біду і заздалегідь сказав про таку напасть. Далі вийняв цілкового, і дав йому, і каже:
— Не по полтинику на день буду тобі давати, а від-сьогодні по цілковому. Одпускатиму, награжу, как сам знаю, за то, що ти єсть чесний чоловік. Старайся і уперед; що замітиш, що почуєш, зараз мені сказуй! Тепер не ходи до лавки, щоб той бездільник не зробив тобі якого худа. Там є калавурні.
Як же почули уранці, що аж три лавки обікрадено, так тогді
Трохим так-таки і думав, що з злодіями, певно, був Денис. «Господи милостивий,— дума собі,— як то швидко чоловік розледащів! Який був бравий парень, так що луч-чого його і не треба, а тепер зовсім збездільничався!» І після тієї ночі він його і не побачив вже.
Раз сидить Трохим біля лавки, дивиться: ведуть реш-тантів, і попереду, і позаду їх салдати з оружжами. Приглядається Трохим,— аж меж ними йде і Денис. «Доживсь честі!» — подумав Трохим, і стало йому жалко земляка. Підбіг швиденько і подав йому, що там лучилось, на його заключеніє. Що ж Денис? Глянув бистро, бачить, що се Трохим, як заскрегоче зубами, а очі мов запалали, як кине ту милостиню геть і сказав: «Щоб було ти лучче пропав, чим мене бачити у такій нарузі!» — і пішов собі не оглядаючись.
Розказав се Трохим хазяїнові, а він і каже: «Переловили тих усіх, що лавки обокрали, узяли і нашого Дениса. На нього доказують, што он с ними заодно і хотел навести на мою лавку, так он ні у чом не признається».
Покінчили ярмарок. Розщиталися усі; хазяїн розщитаз і Трохима і, на усякий день даючи йому по цілковому, при прощанні дав йому аж сто рублів і каже: «Озьми, Трохи-мушка! Ти мне на десятки тисячей спас; благодарствую тебе».
От уже Трохим зрадувався! Та і як же пак? Скільки він грошей принесе додому! Зроду не заробляв по стільки! Спасибі, що хазяїн дав золотими, так їх можна так заховати, що не загублю і ніхто не примітить, що в мене вони є, а цілкові окроме положу. От, узявши золоті, позашивав у онучу, а срібні які були, цілкові і полтиники, і мілоч усяку та позашивав у полу свити, так що і пізнати не можна було, що є при ньому гроші.
Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. «Чого вже по другим місцям ходити? — дума собі, дорогою ідучи.— Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз — і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровсць роздобуду І усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи».
Сердешний!
Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п’ятдесят зосталося йти до села свого... як зирк: доганя його... хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трєпо-четься, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки пін далеко зайде; гак Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене,' бо він здоровіший і привичний більш ходити.