Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— А лучче б мене грім убив!
— Бог зна, що ти споминаєш,— сказав Трохим і глянув на Дениса та аж злякався: очі, як жар, горять і сам розлютований, мов звір який! А усе розговорює його:
— Будь веселенький,— каже,— вже тільки п’ять верстов зосталося, се вже наше поле.
— Тільки п’ять верстов! Тільки не видно, як з ким-не-будь пострічаємось і мене віддаси! Пропадай же ти один!— Та з сим словом так і повалив Трохима і насів його.
— Бог зна... що ти... Денисе, робиш! — сказав, стогнучи Трохим під Денисом; далі став проситись: «Пусти мене, братику, голубчику, соколику!
— Помолишся і на тім світі! — лютуючи, як звір, ка« зав Денис, одною рукою держачи руки Трохимові і коліном його надавивши, а другою рукою достаючи із-за халяви ніж свій: так як не поспіша, не справиться однією рукою. А Трохим знай проситься; здихнув і каже: «Господи милостивий!.. Не несе бог нікого, щоб хто свидітелем був моєї безвинної смерті!»
Тут підкотилося перекотиполе від вітру і до самого його. Він глянув жалібно та й каже: «Нехай се перекотиполе буде свидітелем, що ти мене безвинно погубляєш!»
— Нехай свидітельствує, скільки хоче! Знав же, на кого і послатись,— казав, регочучись Денис, і рознімаючи ніж зубами, той ніж, яким усю дорогу краяв Трохимів хліб і пропитувався.
— Господи милостивий! прийми мою душу!.. Жіночко... діточки... тату...
Денис замахнув рукою... хотів щось, регочучись, сказати... так ангел божий, щоб не дати йому у сей час насміятись, хлинув йому у рот братовою кровію і, прийнявши душу безвинного праведника, поніс її прямо на небеса...
Прибігли двоє пастухів від череди і об’явили голові, що у такім і такім місці лежить зарізаний чоловік; а хто? вони з ляку і не роздивились. Голова зараз самих надеж-них людей послав, щоб біля того зарізаного калавурили і щоб ні самі до нього не підходили і нікого не допускали; а стане хто нав’язуватись, або що такеє робити, або казати, то його як подозрительного узять і до волості привести. Тут же написали лепорт до земського суду об такім случаї, що «скоропостижно вмерший, зарізаний чоловік, по імені і прозванію неізвєстний, лежить благополучно на тім самім місці, де його смерть постигла».
Деякі з хазяйства пішли з села на заробітки і іще не попортились додому, та жінки їх і нічого, і нужди нема... 'Громімова ж жінка і мати... що то, почувши об сім, ув однії голос крикнули: «Ох, лишечко! се ж Трохим, певно, Трохим!» — і заздалегідь стали голосити. Серце звістку подало!
Що то вже вони просили голову, щоб подозволив піти оглядіти, і коли він, так хорошенько його обмити і вбрати, а коли можна і додому привезти — звісно, жіноче діло: вони не знають порядку. Голова — і не дай боже нікому і підступати, кріпко-накріпко запретив, поки суд не виїде і не розв’яже йому рук.
Аж ось .на другий день явився у село і Денис. Та що то одягний! Іще лучче усе собі посправляв, у чім попереду ходив. Веселий, говорливий, жартує з усіма, кого иостріча. Бачить, що люди зіходяться усе до волості, і піп туди. Йому й розказують, що знайшли
і не втерпів і питається:
— Що ж його жінка та мати кажуть?
— Чиї? — дивуючись, пита його голова.
— Адже ви... чи хто пак казав!., що, кажуть, то Трохим!
— Ще не звісно, і ніхто з нас об тім і не думав, не те що казати. Чимало їх повиходило з села на заробітки. Може, ще і не наш.
— Хто не єсть, нехай собі лежить, поки зведемо,— сказав сміючись Денис.— А хто зарізав, свидітелі скажуть.
Деякі молодці тут були, так аж зареготались і кажуть*
— О, щоб тебе з Денисом! Вже хоч що, а латку і приставить. Де ж таки у чистому полі свидітелі? Вже коли порався, так сам на сам...
Аж ось дзвоник. Сам справник прибіг і зараз крикнув:
— Где мертвое тєло?
— На місці, ваше благородіє! — одвіт дав голова.
— Писар, одбери понятих чесних людей, возьми з иих присягу і веди до тела; я сейчас буду! Голова, йди за мной!
Увівши голову у хату, защепнувся і став його розпитувати, чи нема на кого якого сомнінія, хто що казав при сьому ділі.
Голова, як мав Дениса за чесного, то і не сказав, як він було проговорився, і не забризкав його. Так і зосталося.
Під’їхав і лікар; заприсягли і поняті. Справник побачив меж ними Дениса і каже:
— Зачим же в понятиї та такого молодого парня поставили? Тут надобно добросовісних стариков.
— Се, ваше благородіє,'— казав голова,— хоч і молод чоловік, а у нас з стариків нема такого розумного, розсудливого, понятливого і як то усе умно розбере!
Се ж голова казав справникові тихенько, сам усе поглядаючи на Дениса, а той і бачить. Як же справник, почувши се від голови, сказав голосно, і собі дивлячись на Дениса: «Хорошо, подавай його сюди!» — то, сеє почувши, Денис кріпко поблід, а справник і запримітив, і буцім і нічого.
Зібрались усі до місця, де лежало тіло; справник велів понятим свидітельствувати, чи нема боєвих знаків?..
— Та нема! — гукнув Денис, здалеку стоячи,-—Де вони будуть? Тут разом різонуто ножем — та й амінь.
Справник замітив і се і мовчить!
Оглядаючи, знайшли, що поли у свиті на кінцях пови-різовані, і як біля того знайшли гривеничок, так і догадались, що у свиті були гроші, та вийнято. Як же роззули чоботи і онучі, то і знайшли зашитих аж п’ять золотих. Тут Денис овсі забувся та аж скрикнув: «Бач, і не признався!» Та, сказавши се, схаменувся, зиркнув, аж справник на нього пильно дивиться — так він і не знав, куди йому очі діти: заморгав, поблід та швидше меж народ... Справник ще змовчав.
Як ось настигли жінка і мати Трохимові; за ними учепився і хлопчик його по шостому году. Ще й не дійшли гаразд, а вже жінка і пізнала, і крикнула: «Трохиме,
Трохиме, мій Трохимочку!» — і припала до нього з матір’ю, а хлопчик, звісно дитина, плаче, та кругом його облазить, та дивиться.
Справник було повелів відвести їх, щоб не мішали діло робити, а далі і сказав: «Пускай они його оплачуть. Кров— не вода. Ми своє дєло успіємо справити». І став біля них з лікарем, а Денис, як то привик хвастати, що усе поперед усіх і усе б то до панів рівнятись, так і тепер став побіля справника.