Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
І як же то дуже голосили і жалібно приговорювали над Трохимом! Мати каже: «На кого ти мене, мій синочку, лебедику, покинув, пішедши на заробітки? Хто мене, стару, немощну, догляне? Лучче б мені смерть заподіяно» — і усе таке. А жінка приговорювала: «Промов, мій Трохимочку, хоч одно словечко! Дай мені порадоньку: як мені без тебе з дітьми бути? Промов слово, скажи, хто розлучник наш? Покажи, чи не було якого свидітеля, як тебе замучували, як ти душу господу віддав?»
— А се, мамо, що? — крикнуло хлоп’я, граючись з. чим-то, що вийняло з батькової руки.
Справник, почувши
Деиис пішов, вийняв, подивився, здригнув упссь, яом*няв у руці і кинув геть. Сам же то поблід*поблідяк стіна.
— Зачим ти бросив? — крикнув иа нього справник.— Што там такоє? Покажи сюда І
— Та се нічого, ваше благородіє, се так... бур’ян,— кгГже Денис, а самого мов лихорадка трусить.
— Какой бур’ян? Покажи сюда!
— Бур’ян, так, трава. Мабуть, як покійник пмирао, тлк за траву ухопився, так вона у нього у руці 1 зосталася.
— Та какая ж то трава? Покажи сюда! — так допиту* вався справник, бачачи, що Денис ні з-за того ні з-за сього усе більш, усе більш мішається.
— Та так, пе... пере... коти... поле,—ледве промоїж» Денис.
Тут хлоп’я ухопило перекотиполе, що як на те прикотилося туди їх багацько, та й показує Денисові і каже здуру: «Ось, дядьку, ще таке! їх багато коло тата. Вони, мабуть, бачили усе...»
— Брешеш! — крикнув Денис, відіпхнувши хлопця від себе і вже не тямлячи, що й казати. Так-то вже у нього бог і розум відняв, і язик попутав...
— Полно! — крикнув справник.—Говори тепер усю правду. Ти знав, що на мертвому побоїв нема; ти жалкував, що він не признався об золотих, тепер боїшся перекотиполя. Говори, чого ти боїшся його? Розказуй, как дело було?
Денис і сюди і туди, і відбріхуватись би то, так справник на усякому слові так його і піньма, і тільки що покаже йому перекотиполе, то Денис так і затруситься, і помертвіє. А далі,— нігде дітись,— упо всім поиіпшвея: за віщо і через віщо, як він зарізав Трохима; як той, сердешний, здався на перекотиполе; як, утікаючи відтіля, щоб обмити кров, усюди по полю чіплялося йому за ноги перекотиполе. І якби не воно тепер та ие хлоп’я з ним у вічі прилізло, то, може б, ще і одбрехався.
— Так вот какой он бездільник,— сказав справник, а далі напав на голову і каже: — Как ти смів, голова, назначити у поняті такого ледачого?
— Що ж, ваше благородіє! — приступив голова, а за ним і усі поняті, усе старики, сіді та чесні.— Він у нас чесна душа, нікому нічого. Коли б усі такі були, то б і добре було!
— Не було ж у вас у селі якої шкоди і на кого ви думаєте? — спитався справник.
— Що ж? — сказали люди.— Хоч часом і була шкода, так се не він. Як обіськовали, так він, було, де сам во-рівські вещи знаходив.
— Говори, признавайся, его твоє дєло? — крикнув справник на Дениса.
Той як затрусився і повинився уво всім, що як поча^ з курей красти, та бачачи, що грошики перепадають, ,т,ак він і дальш; як зазнався з москалями, що великі промисли робили і по усім усюдам крали, та з циганами, приро-жденними злодіями; як і де з ними і
Люди, слухаючи його, так і вжахнулись, та аж об поли руками вдарили і кажуть: «Хто ж на нього надіявся, що воно таке ледащо? Ми думали, що його розумнішого, мо-торнішого і чеснішого і у селі нема, а воно ось яке виявилось! Самий перший злодій, мошенник і душогубець!»
— Хоч люди не знаючи і думають про кого, що він є добрий, а коли бездільнича і кінці хова, то бог його, хоч не скоро, а завсегда виявить,— сказав справник і велів Дениса препроводить у город.
Досталося ж Денисові Лискотуну за усі його діла! Катюзі по заслузі.' Полискотав його катюга добре, і спроваджено до кумпанії, до товариства, туди, де козам роги правлять.
Так-то суд божий не потерпів неправди, і хоч як кінці були заховані, так бог об’явив; і через яку безділицю? Через бур’ян, через перекотиполе.
Харьков
ПАРХІМОВЕ СНІДАННЯ
Не було і на усій слободі дурнішого, як Пархім Ше-ревертень. А й слобода не мала була! Опріч що по неділям зіходилися баби з слободи та з ближчих хуторів і приносили на продаж і масличко, і сметанку, і яєчок, і буханців, І солі товченої, і усякого такого товару; а то ще двічі на год були і ярмарки у тій слободі: одна об теплому Олексію, а друга об перших Парасках 1. І чого-то на т^ ярмарках не було? Аж з самого города приїжджав крамар з залізними гвіздочками: кому, :шлгп\ треба чоґіопі підбити. Та бував і купець з хорошим товаром; :і хиіііііми, та родзинками, і з синім камінцем. Л вже циганів, отти.ч коноводів, мошенників, що обдурюють парод, так і по розминешся! Обманув, украв, обміняв личко па реміпоні. та
іі дальш...
Так через такі ярмарки се вже не слобода звалася, її містечко. І скільки там не було народу, що там жили і иа ярмарки наїжджали, ие було дурнішого, як я кажу, Пар-хіійа Шеревертня.
Еге! Дурний собі, та таки оженився, знайшов собі жінку. Пожалуй, багатенький-то був, а через таку благодаті, дівчата не дуже дивляться, чи хороший, чи поглнпГі, чи розумний, чи придуркуватий: аби в кишені повно було. Ось і тут такечки. Тільки задумав женитися паш ІІлрхім, якраз і вискочила за нього дівка бойка; сама іі поспитала себе за нього, сама і весіллям орудувала, і як хотіла, так і вправилась.
Вона була попереду наньмичкою у городі, по купцям, так знала усякі порядки і світу повидала. А якось-то навернулася у свою слободу, бачить, що Пархім, зоставшись після батька сам собі господар, не зна нічого і не вміє кінців ні у чому звести, а худобини до гаспида! Вона і підлізла до нього з своїми теревенями... а завтра вже і рушники подавала, а у неділеньку і весілля відбули І
Люди дивовалися: «Чи ие иавіжена сяя Настуся (так її звали), що йде притьмом за дурня, за Пархіма Шеревертня?» А вона собі й байдуже. «Нехай,— каже,— що хочуть, говорять, а я своє робитиму!»