Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— Не хочу сього нічого. Мені дай ласощів, то я й перестану вередувати. А не даси, то я і вмру, справді вмру.
— Та пропадай, вража личино! Коли б вже й давно щез!
— Так не пропаду-бо, поки не довередуюсь до свого! Ой, вередую! Ой лишечко, ласощів хочу!..
— Та яких тобі ласощів? Зділай милость, не кричи: сусіди почують, ще більш сміятимуться, скажуть, що ти зовсім здурів.
— Та й кричатиму, і одурію, і вмру тобі, поки ласощів не купиш.
— Та яких же? Кажи мерщій! Запхну тобі пельку, щоб не кричав.
— І родзинків купи, і рогозу купи, ігорохвяничків... і
кав’яру... іпасльону... іусього
— Бач, чого навередував! Себто я покинула усе та ніш ла по ярмарку усього йому куноватп! Адаускп не хочеш?
— Я і дзуски, і трясці твоєї не хочу; мені купи тих ласощів, що я, вередуючи, хочу.
— Захотілося гирі проти ночі кісничка. Отеє гак І побіжу, як ген купці з’їжджають на двір. Геть, кажу тобі, :і печі! Вбирайся з хати. Не знаєш, що при чужих людях тобі не можна тут бути!
— Знаю я, голубочко, усе! Ти думаєш, я нічого не знаю? Ні, я усе знаю. Тим-то і почав вередувати, що я дещо :иіаю. От бач, і не устану, і не піду з хати, хоч тут що приїжджі робитимуть. Не устану та й не устану. Бач, передую, покг даси ласощів. А там ще й грошей забажаю.
— Та на вже, цур тобі, й грошей, тільки втікай швидше з хати.— І дала йому три шаги, знаючи, що він ліків не зна.
— Мені треба сім кіп...— Одначе узяв гроші, перекиду-вав їх у руці, перекидував, далі устає і каже: «Ну, так і є!—Ухопив мерщій шапку та навтікача з хати; і пішов, сміючись та думаючи собі: «Оттак ти жінку провчи! Тями-тиметь мене довго!»
Пішов же наш Пархім по ярмарку і не журиться ні об чім. Гроші є, тепер дума, чого 'б тільки накупити. От і дума: «Свити в мене катма! Не знаю, чи синього сукна узяти, чи хоч і сірого, та тільки доброго, мильного? та вибиратиму довженну та широку... Або ось і чоботи в мене роти пороззявляли, їсти просять: так, може, чоботи лучче? І правда, шкапові куплю, з довгими халявами, з підковами, а дьоготь так щоб і тік!.. Цур дурня тобі, пане Пархіме (се уже сам собі каже), та масла грудка на прикуску. Чи не дурний же ти справді? На якого гаспида ти будеш тратитись? Одежу і чоботи нехай тобі жінка постачить, а ти сі гроші, що вивередував єси, проласуй на чім хочеш, чого душа забажа! Отся річ до діла. Так і зроблю. Накуплю усього, що побачу, та й наїмся, щоб аж з душі перло!.. Чого б же то накупити?.. Е, ген сластьони: подавай їх сюди!..» От і підійшов до сластьонниці... Що за гарно дивляться на голодного Пархіма!.. І так і шкварчать у олійці...
— Подавай сластьона! — гукнув Пархім на жінку, що їх тут прягла.
— А на скільки тобі треба? — питається вона.
— Подавай усі,— аж кричить вже Пархім, узявшись у боки.
, , — Та тут, дядюшка, як увесь товар озьмеш, так його буде на шість золотих.
— Увесь, увесь беру, на гроші,— та й тиче їй один шаг.
— Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти давай більш, давай усі, сорок алтин.
— Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пити захочеться. Так отеє другий на збитень, а се ще піду до москаля та родзинків накуплю...
— Так ти, бачу, такий?
Пішов, сердега, дальш, чуприну чухаючи, і каже собі: «Урагова баба скупа! Та дарма! Я й стовпців наїмся».
Підійшов до москаля з стовпцями. Так що ж бо? Дає москаль за його гроші тільки три стовпця...
— Цур і йому! Який дорогий! Не вмру без них, знайду ще чого смачнішого...
І пішов по базару витришків їсти. І що то: що вздрить, те й купив би. Та не дума одно-двоє купити, ні, давай усе! А грошей катма! Тільки три шаги і є!
Ходив наш Пархім, ходив по базару, вибирав, прицінявся: усе дорого, не по його грошах... Вже він і гречаники, і горохвяники, і млинці, і буханці, і пиріжки торгував, кидався і на мочені кислиці, і на калені горіхи, і на медяники... Так урагові люди потрошку дають за його гроші. Що йому з одного або з трьох: йому давай усе, багато накладай йому, так-так! Ходив він, ходив, аж остило. Бачить, жінка продає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й купує тих корінців, і вже кучка невелика зостається.
— Отже, щоб не впустити товару! — сказав Пархім, і підбіг до жінки, і пита: «А скільки тобі, молодице, за твій товар?»
— А покажи лишень, скільки в тебе грошей? — спиталася молодиця.
Пархім вийняв свою суму на долоню і брязка перед молодицею.
— Добре, дядюшка, беріть увесь товар. Кете гроші сюди.
— Увесь? — пита Пархім і сам собі не вірить.
— Та увесь, увесь. Треба було вам денежку здачі дати, та пороздавала. Нехай за вас подам на бідність.
Зібралась молодиця і покрилась дальше, щоб купець не роздумав та не прикинув би їй товару.
А Пархім так зрадів, що нічого не бачить і не чує. Ви-димо-невидимо накупив ласощів... Забира у полу— не влІ« зе, позапихував за пазуху і вже останні насилу зібгав та у жмені забрав, а сам усе приговорює «Не кидай, Пархіме, нічого; не зоставляй, забирай усе: ти за сі ласощі гроііЙ платив. А ти, бісова жінко, не діждеш, щоб я тобі і липнути дав! Ні, сам поїм усе». От і вибрав собі місце па горбику. Зняв свиту, розіслав, ноекладувп» свій товар, позасукував рукава і сідаючи каже:
— Ось тепер, Пархіме Уласошічу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі ие поміша... Усе до останнього поїм, та так обрепаюсь, що, може, через силу і додому дійду...
Та з сим словом схопив корінець, та — кусь!.. Жур.сердега!.. Тут жує, а тут у ніс так і шгіигп, і сльози з очей так і біжать... Жує, жує — і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує, і каже:
— Бач, як за пресучою жінкою давно вже ие лпеуппп, так ось ласощі і у горло не йдуть.
Та вп’ять стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жувати, пі коптити не можна, не йде у горло. Се бо був хрін! Де ж його можип їсти? Лихо нашому Пархімові! Вже скільки вій ие потрощив корінців, а кучка ні Трошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться... Відпочипе-від-почине та вп’ять за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти...