Повісті та оповідання, драматичні твори

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Та й прийнялася ж добре! Усе поприбирала до своїх рук. Мужикові коли дасть коли добре пообідати, то то йому і празник, а не те, так частісінько, окроме сухого хліба, через цілісінький день нічого ие побачить. Одежа па ньому абияка, сорочка розхристана, чоботи порвані, а частіш і зовсім босий, пика невмита, борода поголена... і таки зразу можна було бачити, що він є.

Сама ж — так ну! Виряджена, неначе міщанка. Свекрушині і плахти, і очіпки, і намиста одвічають поусяк-день! Ласо їсть, на м’якому спить, і така виходилася, що молодиця хоч куди! А зубата була! Вже не заїдайся з нею ніхто!

Тільки зачепи її, так разом як залящить, затріщить,

загомонить, перекоренить і батька, і матір, і увесь рід, і таких прикладок поприклада, що й не додумаєшся, відкіля вона усього набралася? І вже її нізащо ие переговориш. Як вода, бува, греблю прорвавши, і біжить, і шумить, і реве, і клекоче, так і Настуся, як з ким зчепиться. Вже пак не дурно стільки прожила у городі!

Швидко стали знати її і проїжджающі. І купець, і панич, і крамар, і ремесний, і школяр, як тільки їдуть через слободу, то вже неодмінно і заїдуть до Настусі. І хоч би як ще зарані було, що можна було б верстов з десяток уїхати — ні, і не кажи: зостануться ночувати, хоч як. Та уміла ж усіх привабити до себе! Купцеві зараз чайничок настановить, а усе мала у себе; простому народу доброго борщу з салом постановить; паничеві молошної каші подасть. Старенькі пани не заїжджали до неї, зараз скаже: «Не приньмаю нікого». Та так участує усіх, що довго згадують Настусю.

А мужикові її, Пархіму, то не було добра, а як заїдуть постояльці, так йому зовсім халепа! Знай жінка посила його по усій слободі: біжи туди, достань того, принеси те. Набігається, лебедаха, утомиться, засапається, дума ніччю відпочити. Так куди ж! Жінка протурить його до постояльцевих коней: «І сіна підкладай, і дивись, щоб без-престанно їли, і щоб хто коней не вкрав, калавур і не виходь від них; а у хату і не думай забиратись, не смій і носа показати». То Пархім, було, і слуха жінки: ходить коло постояльцевих коней і тільки чує, як у хаті чарки бряжчать, миски цокотять і хазяйка з постояльцями щебече, та не у лайку і не у спор; в них усе йде до ладу. А Пархім ходить та голодний дрижаки їсть по холодній зорі, не маючи у віщо і одягтись... Терпів-таки багато, сердега, від такої жінки. Як діла нема дома, піде, було, блукати по селу. Вже й знали усі, що він терпить дома від жінки. Хто, було, закличе, нагодує його, хто й додому паляничку або грудку каші дасть... І Пархім, де, було, вздрить, що люди чого-небудь зійшлися, то і він тутечка. Слуха собі готового, а вже свого не питай. Наслухався, скільки йому треба, і пішов. І то з нього.

Сидячи раз з людьми біля волосного правленія, слухав дечого багато, і про те далі стали розказувати, як жінки своїх мужиків обдурюють. А що найпуще, як почне жінка вередувати, забажаючи або нового очіпка, або яловичини чи усякої ласощі, або часом грошей забажа. І стогне вона, і недужа, і не знать що говорить, і буцім що їй престав-ляється, і мужика гонить з очей, і лає його на усі застав* ки. І таку волю через вередовання озьме, що бідному мужикові і підступити до неї не можна. Ходить сердешний по сіням, руки ломить та вбивається за бідною жінкою! Тут вже й знахурка поспіла. І що то, чого не робить, чого не діє: і підкурює, і шепче, і пмива, І злизує — нічого не літ-шаі Мжик аж до ніг до знахурки приняло та просить:

— Тітусю, ослобони жінку під бідиі Цілий год мм* тір’ю зватиму; що хоч заплачу, тільки порятуй її!

— Але! Вже б я не рада їй помогти! — каже знохур-ка.—Так що ж, коли дано, та ще й уміючи. Сс, чоловіче, дала твоїй жінці удова, що, може, і ти її знаєш...

—

Та як же? Знаю, знаю. Ще вона і дівкою були, так, було...

— Та так же, так. Се вона хоче знести твою жінку, щоб опісля самій за тебе вийти.

— А щоб вона не діждала! Я вже лучче озьму Хвойну, ось що за Терешком Бульбахом, коли овдовіє, п її по хочу.

— Та, бач, не знаю, чим і ослобонити твою жінкуі

— Та вже чим хоч, а тільки зведи її: я кошту по пожалію; бо як вмре, так самий похорон більш буде коштувати, чим лік.

— Так хіба ось що зробимо: купи лишень їй кав’яру солоного та булочку, нехай вона поїсть. А як після сього захочеться їй пити, так ти їй купи осьмуху пива; нехай п’є, скільки хоче. А далі вже, щоб не гірко було після пива, так купи їй медяничків, родзинків, чорносливу. Нехай наїдається добре, поки аж спотіє. Та тогді вже будемо прислухатися, чого вона з немощі забажа, та швидше їй і купиш, щоб лихо прогнати. Сердега-мужнк усього того накупить; наїсться жінка, нап’ється та й почне кричати:

— Ой, пробі! Очіпка хочу! Очіпка по вишневій землі з зеленими розводами!.. Пробі! такого хочу, як і на дячисі!..

— Та купуй, Охріме, купуй мерщій! Бач, чого лихоманка забажала? Поставляй їй усе, а то щоб до вечора не вмерла.

Побіг Охрім, купив, подає жінці... Тут лихоманка, як побачить очіпок, та так стрясне болящу, що насилу улежить: а далі й почне стогнати та охати і ледве каже:

— Коли б ще мені... тепер... та п’ять кіп.... то я б і устала!..

Тут жінка стогне та бажа, а тут знахурка нападається, щоб давав мерщій, щоб лихоманка, гроші побачивши, зовсім відійшла від неї. Нічого Охрімові робити! Виньма з кишені гроші, лічить п’ять кіп, та усе ж то новими п’ятаками, кладе біля жінки... Жінка, стогнучи, бере без ліку. Загарбала усі, і вже і устала, і пішла поратись, і сюди і туди... і ще до вечора разів тричі з мужиком полаялась.

Оттакі-то вередливі жінки у бідних, сердешних, простих людей! Добре панам жити, що в них жінки і не сміють, і не зуміють так вередувати.У них жінки перед мужиками як по струночці ХОДЯТЬ і против мужикової волі ні у чім нічичирк!

Про таке жіноче вередування слухав наш Пархім та й узяв собі на розум, та, йдучи додому, і каже сам собі: «Не яж буду, щоб яне зробив по-своєму! Вистачай, жінко, кат бив би твою матір! вистачай усе!..»

Як прийшов додому, зараз і почав стогнати на усю хату і пробирається, щоб то злізти на піч.

— А якого гаспида ти там стогнеш? — пита його Настуся, дивуючись, що її дурень та осміляється без спросу лізти на піч.

— Але! Гаспида!.. Коли ж я недуж!.. І у груди коле, і в бік штрика, і у спину шпига, і на поперек не піднімуся...

— Та що се тобі сталося?

— Але, що!.. Не знаєш?.. Вередую.

— Що?.. Що таке?..

— Вередую, кажу тобі. Хіба не знаєш вередування? Се ваша жіноча натура на мене напала.

— Ось я тобі дам! Ще й він вередувати! Устань, кажу тобі! Коли тебе напала жіноча натура, то я озьму мужичу натуру та тут тебе так відвередую, що ти й гадки не матимеш!

— Я таки й то гадки не маю, та лежу собі, та усе вередую собі.

— От щоб тебе з твоїми вигадками! І сміх і лихо здурнем! Скажи ж мені на милость, чого-таки ти вередуєш?

— Так. Вередую та й вередую. Ласощів хочу! Ой, хочу ласощів!.. І поти усе вередуватиму, аж поки купиш ласощів.

— А рожна не хоч? А трясці та болячки?