Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
Купив Демко за ту гривню свічок, а Харко, повечерявши добре, як звичайно вчений, сів думати та видумувати розумне слово. Свічки позасвічував, сів за стіл, голову підняв, у стелю дивиться, виваливши очі, руками розводить, то палець у лоб ткне, то на ніс положить, то у рот всуне та сопе, аж свистить, мов на сопілку гра... та разом скочить з лавки, стане ходити по хаті, руками б’ється об поли, здихне... та вп’ять сяде за стіл. Та таку кумедію строїв через усю ніч; свічки догоріли, став світ. Харко знемігся, звалився на лаву і захріп.
— А що, милий сину! що розумне видумав? "чи ззивати на завтра дяків, щоб твого розуму дознали? — питав батько уранці.
— Потривай! Спішачи, Миколу звалиш!—каже Харко.—
Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу'ніч, а усе-таки не придумав нічого, бо кріпко розуму набрався по чужим сторонам.
Пропала батькова ще одна гривня иа свічки, попалив І їх Харко.;. Еге! —та трохи лишень чогось-то ие видуман, бо ліг спати веселенький і рано скочив.
— А що, синашу? — питається батько.— Чи закликати дяків?
< — Клич,старик, хоч усе село,— каже Харко,— я їм такого усучу, таке скажу, що і через десять год не розжують усі дяки, скільки їх є.
— Отеє добре, сину,— каже батько,-—так на завтра і покличемо.
Почали муку сіяти, птицю різати, горілки добувати.,, звісне -діло, письменні люди будуть обідати, по мало їм треба придбати.
Батько землі під собою не чує! Збігав у город по дяким, по піддячим, кого знав, і у себе по селу, ’усіх просить побувати до нього, хліба-солі покушати, сина, що звернувся з чужої сторони, послухати його розуму. Усяк, погладжу* ючи себе по череву, усяк обіщався,— та таки і зійшлось чималенько.
Посідали за стіл. Звісне діло, дяки на покуть, а опрочі усяк по почоту. Демко знай частує гостей; а дяки, штрикаючи себе то в лоб, то по носу, то стукаючи кулаками по столу, товкують гіромеж себе, що то озпача «виспрь» — чи воно птиця, чи звіряка, чи чоловік, чи... місто святе про нас? — та спорять, та кричать на усю хату. А опрочі, неучс-ні, сидять та слухають, рот пороззявлювавщи... звісно, що наш братчик скаже проти такої премудрості? Тут же дяки спорять; а свого-таки не забувають: те й діло, що нань-мички Демкові миски з стравою подають та знов доливають і печеного підкладають. А Демко знай з чарками обходить усіх, веселенький, усміхається та дума собі: «Мур-дуйтесь, мурдуйтесь! Сьогодні ваше пущання; забудете бришкати. Замовчите, як де у беседі явиться мій Харко. Він вам заб’є баки своїми словами, що набрався, у розумних людей».
А Харко позакладав руки у китаєві штани, ходить собі по хаті, дметься, як той індик, не дивиться ні на кого, не помога батькові, щоб кого почастовать або чим кого при-поштовать, не чує, що коло нього говорять, і дума: «Тут усе не так, як бачив я по чужих сторонах. Нехай лишень послухають і мого, що їм скажу. Помнуть свої чуби, як нам’яв і я свій добре, поки видумав».
Дяки і гості пообідали... чи то пак, вичистили хазяйську посуду добре, дотла, аж вискромадили; кісточки пересмок- :тали; а що напитків, так і крапелини не зоставили — таки-так упоралися, як звичайно вчені люди, що аж спотикаються, уставши із-за столу. Зараз би то за шапки та за палички, а зачим прошені, того і позабували; так Демко і зопинив, і попросив посідати вп’ять та послухати, що скаже син його, що навидався світу і від людей наслухався усього розумного. Посідали знов дяки і опрочі гості, голови понурили, паличками попідпирались і налагодились слухаїть.
— А скажи нам, сину,, чи не знаєш чого розумного? *— почав Демко, і сам узявшись у боки від хвастощів перед дяками, що от-от посміється над ними.
А Харко і гукнув: «Оттак пак! отеє я ходячи вам буду казати? ні — нехай виясниться. У тих сторонах, де я бував, так там, хто хоче розумне сказати, так його саджають на покуті. Пустіть і мене на покуть, а то не скажу нічого».
Пороздвигалися
Сидить Харко на покуті, викашлявся, уса розгладив, окинув оком усіх та й каже:
— А що, панове дяки, і ви, старі люди! вам і не присниться там бути, де я побував; ніколи і на думку вам не спаде, що я видав. Набрався-таки розуму; буде з мене. Що і скажу вам, так ви не второпаєте. Одначе спитаю у вас чогось, а ви, коли достане у вас розуму, скажіть, що і як бути. Та навряд скажете: ви дальше світу не бачили, як у своєму селі, не так, як я. А скажіть мені: як згорить батькова хата, де будуть тогді горобці водитися? Га? а скажіть, хто зна?
Дяки і усі люди, що слухали, аж почервоніли від сорому за таку нісенітницю і ще нижче голови понурили; а старий Демко як сплесне руками, як схватить себе за волосся, як крикне:
— Пропали свічки!., пропали й гроші за свічки!., пропали гроші за науку!., лучче б ти, сякий-такий сину, дурнем ріс би дома, ніхто б і не знав, що ти єси дурень; а тепер усяк бачить, що ти вернувся більшим дурнем, чим був...
Гм! Надогад. Себто проти... та ви і самі, здорові були, знаєте. Ось і наш Харко їздив далеко ума-розуму куповать.
ПІДБРЕХАЧ
Дуже недобре діло брехати! «Брехнею,— кажуть люди,— світ пройдеш, та назад не вернешся». Брехун собі ворог і людям зло робить. Усякий зна сю правду, одначе усяк броню. І Тс нарівно: один бреше на усі заставки, іншнГі броню потрішку, оглядаючися; а усе недобре діло брехати. Хоч ти на нівпальця збрешеш, а лиха наробиш на ввесь пік. Оглядітеся лишень круг нас, иа кого карлючка пакар-ліочнться? Оттой як сватався, так казав, що п нього дві слободи і грошей повні комори: одурив дівчину, пішла па нього та й плачеться по увесь вік, бо ие тільки нічим о.о* держуватися з діточками, та, глядіть лишень, чи є що кусати! Другий позича гроші, божиться: «Через год,— каже,— віддам», а год минув—не тільки рост, та й істе пропало! 1Інший каже: «Давайте попереду грошики, я вам мудрих книжок понаписую». Грошики зчистив, а аа книжками хоч і не приходьте. «Цур дурнів,— каже,— одурим вас, буде з мене, слухайте ось вам кумедії...» Та як уео розказувати, як, хто і коли збрехав, так і до світу не перекажеш їх. Ми тільки подумаймо об тім, що недобро діло брехати; недобре для себе, а другому такого наробиш, що й не відчитаєш нічим! Ось слухайте.
Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі. Хівря була дівка годяща, була хазяйка, роботяща, мала й худобинку; а Пархім теж парубок голінний — хоч куди. Остап, нічого робити, каже:
— Добре, піду, аби б товариша зиськатн.
Зострівся з Самійлом.
— Зділай милость, Петровичу Сам імло,— каже Остап,— іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі.
— Та чи зумію лишень,— каже Самійло,— зроду не був у сім ділі.
— Та воно не трудно,— каже Остап,— я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й за-кінчаєм діло, зап’ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають!
— Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою,— сказав Самійло і потяг додому.
Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.
Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.
Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.
— Та у нього чимало є чого,— каже перший староста. іб' —Де-то чимало? — каже підбрехач.— У нього усього