Повнолітні діти

Вільде Ірина

Данко затихає. Його лице в задумі. Так вони йдуть досить довго. Нарешті Данко відзивається:

— Може, ти і маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи, але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звернеться до мене з цією справою, то я… як треба буде, не гратиму в оркестрі. Не велике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецькому я говорю так добре, як і по-українському. Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе змусити, щоб ти мені сказала. Ти вже більше тримаєшся за Циганюка, ніж за мене. Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже

не «Дарцю»), я не сміюся… Вперше мені щось таке здається… що я дійсно розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається… Хто знає, може, навіть так краще для тебе…

Як? Він каже, що так краще для неї? В Дарки мимоволі починають тремтіти вуста. Вона мусить нахилитися за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що в неї на серці.

Данко думає ще про Лучіку:

— А щодо панни Джорджеску, то ці підозріння дійсно смішні. Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені не хочеться, щоб мене вважали зрадником. Я можу навіть самому міністрові сказати, що мені не хочеться грати в його честь. Але при чому тут ця невинна дівчина? Цього я справді не розумію!

Зате Дарка дуже добре розуміє. Аж тепер розуміє зовсім певно, що в його серці вона програла останню ставку. І їй тепер уже так однаково, як людині, що програє все своє майно.

— Бо ми взагалі не повинні дружити з гнобителями. Ніколи й ніде. Наші дівчата не повинні ходити з румунськими паничами, а хлопці — з домнішорами. Бо так можна звикнути до них, звикнути навіть до того, що нами правлять бояри…

Говорить незграбно, не зовсім щиро, в якомусь туманному переконанні, що Данкові, можливо, треба розповісти про пана Локуіцу, можливо, треба дати йому зрозуміти, що й румуни поділяються на гнобителів і гноблених, що коли чесним бути, то справа не в тому, що Лучіка — румунка, а в тому, що дочка префекта. Проте інстинкт ображеної жінки підказує їй, що Данкові не треба про це говорити. Бодай в цю хвилину.

— Ти знаєш, що я тепер приятелюю з Циганюком, і я… смішно… нітрохи не ревную тебе до якоїсь там Лучіки, але я тебе дуже прошу: покинь ту дочку префекта. — І сама не знає, звідки в неї беруться сили ще на одну, найвищу, жертву: — Є одна дуже гарна дівчина… українка… наша… яка симпатизує тобі. Як хочеш, то я познайомлю тебе з нею…

Данкове лице покривається поволокою незрозумілого для Дарки суму:

— Ти добра дівчина, Дарко, але для чого мені знайомитися з тією дівчиною? Ти думаєш, що хлопцям так дівчата в голові, як вам — хлопці? Лучіці (вперше назвав її по імені) я симпатизую тому, що нас музика в'яже… Я тобі кажу: роблю це для товаришів, може, навіть проти свого переконання, що йду з оркестру, але до моїх приватних, чисто особистих справ я також не дозволю нікому втручатися! Зрештою ти вже настільки знаєш мене, щоб повірити, що так буде, як говорю…

Так… Настільки вже знає його. А коли ще не знала, то сьогодні пізнала.

«Ніколи я не була йому така дорога, як вона… Ніколи!»

— Я вже, мабуть, піду, Данку, — пробує Дарка навіть посміхнутися.

— Коли дозволиш («Господи, що за ввічливість!»), то я проведу тебе трохи.

Цього вже забагато на сьогодні.

— Дякую тобі, але я хочу йти сама… Я не кажу, — не дивись так на мене, Данку, — що я не хочу йти з тобою… Хочу тільки бути сама…

Краще сказати б йому ясніше: «Залиш мене саму

з моїм болем. Чи не бачиш, як мені все це дуже боляче перенести?..»

— Хай буде воля твоя, — каже Данко поважним біблійним тоном.

Руку, яку подає йому Дарка на прощання, він тримає міцно та довго у своїй долоні, потім, мовби повагавшись, підносить її до уст. В цьому такому глибокому і водночас такому безпристрасному поцілункові є щось з прохання пробачити і бажання попрощатися.

Дарка хотіла б тікати від цього місця і цього хлопця, але ноги її ступають по снігу важко й повільно.

«Аж тепер уже безповоротно скінчилося. Але чому я не плачу? Чому не кричу?»

Боїться сама цієї закам'янілості свого серця. Тільки на плечі і в груди осідає щось важке, аж вона змушена зупинятися, щоб відпочити й передихнути.

«Хоч татко і не закінчив гімназії, хоч він, сердешний, мусить піти на найчорніший хліб у світі, то я все ж таки… дорожче заплатила, як він…»

XVII

Життя йде своїм порядком, але Дарчине кмітливе око помічає, що не все гаразд у цьому порядку. Дарці важко на серці з-за Данка, але вона не повинна дати зрозуміти іншим про це. В дійсності доводиться радіти конькам, примірювати їх кілька разів у хаті й мерщій бігти на лід, щоб своєю байдужістю не засмутити батька й матері. І так у всьому. Підійме Славочка ніжку до ротика — треба плескати в долоні й сміятися з цього. Прийде бабуня знадвору і задріботить по хаті від морозу — треба й собі тупотіти з бабунею.

Дарка напевно знає, що татка знову викликали до сигуранци, але мамі тато сказав, що ходив до о. Підгірського оглядати, як зимують бджоли. У присутності мами тато намагається посміхатися частіше, але Дарка добре помічає, яким робленим, мізерним виходить цей усміх.

Мама переконує знову бабуню, що пан Локуіца пожартував: ніхто йому не пропонував підписувати донос на татка. Бабуня притакує, щоб не робити прикрості мамі, але Дарка відчуває, що бабуня не вірить мамі. Дарка підозріває, що мама знає про це, але, щоб, у свою чергу, не робити прикрості бабуні, вдає, ніби вона не помічає.

Ах, чисте божевілля!

У Підгірських теж подія, яку кожне по-своєму сприймає. Чоловік Софії, Дмитро Улянич, дістав посаду гімназичного вчителя у Гіцах. Софійка сяє від щастя, що нарешті буде на своєму, панею професоровою, а Улянич ходить як отруєний від того, що йому треба з Буковини виїздити. Ориська поїде з ними і там ходитиме до румунської гімназії. І всі — знову ж таки, крім одного Улянича, — страшенно раді тому, що Ориська ходитиме до румунської гімназії. Здається, навіть сама Ориська не дуже засмучена тим.

Дарка нічого не розуміє. Якось не втерпіла і запитала Ориську:

— А твій татко — такий патріот, а тепер як буде? Ти ж там зовсім зрумунізуєшся?

Ориська знизує плечима:

— Татко каже, що інтелігенція мусить пристосовуватися, але селяни… селяни повинні стояти твердо. Ніхто не може закинути таткові. Його проповіді завжди такі патріотичні!

Дарка з смутком дивиться на Ориську, не говорить своїх думок. Ориська жила в ці дні більше майбутнім, ніж сучасним. Минуле, їх спільне життя, здається, зовсім не існувало для неї. Навіть не обіцяла Дарці, що писатиме (правда, це зовсім не цікавило Дарку).